— Дейо вас береже і збереже, бігме! Кум та кума на дорозі не валяються!
Коли він ішов, Данка [Дінка] плакала, а Юрай гладив кінчиками пальців її плечі, але не мали що сказати одне одному. Деян, гадали вони, все-таки виконає котрусь зі своїх обіцянок. Або врятує їх, або заріже.
Одного дня група незнайомих бороданів увірвалася до підвалу. Дінку побили, а Юрая «мобілізували в робочий загін». Місяцями на першій лінії фронту, в десятку метрів від боснійських позицій, він копав рови. Часто міг розгледіти колір очей солдатів на тому боці, часом поривався з ними заговорити, але вони ховалися з головою в укриття, залишаючи його наодинці зі своїми стволами. Спершу він боявся, що його підстрелять, а потім збагнув, що таке не стається несподівано. Завжди буває якесь попередження, знак у небі, ранкове відчуття близької смерті, щось таке, що вирізняє судний день серед усіх інших.
Деян і далі навідував Данку [Дінку]. Приносив їй продукти і п'яно плів, що тільки він, і ніхто інший, врятує Юрая, бо ж знає, що Юрай теж врятував би його в цій війні, якби, не дай Боже, гору взяли усташі, а не четники. Дінка кивала головою, а він тоді пробував розважити її жартами. Одного разу, отак сміючись, запитав:
— Чи ти, кумо, дала би мені, якби я нашого Юрая витягнув з лайна?
Дінка відвела погляд убік, губи в неї тремтіли від люті, але не сказала нічого.
— Я ж, кумо, не сказав, що взяв би, але цікаво, чи ти дала б. Хочу знати, що ти за людина і чи тобі наш Юрай дорогий. Мені ось такий дорогий, що дорожче бути не може. Якби я знав, що таким чином його врятую — дав би тобі, не вагаючись, от і суди тепер, хто кому дорожчий — тобі твій чоловік чи мені мій кум.
Він пішов, обіцяючи, що у разі потреби піде до Пале, аби тільки врятувати Юраєву голову, а вона хай не сприймає його жарти серйозно. Ми ж люди, не худоба.
Данка [Дінка] спускалася з гори, намагаючись збагнути, що її Юрая більше нема, що залишилася тільки глибока й темна діра, і на тобі — усміхнений Деян назустріч. Біжить угору, махає якимсь папірцем. Дінка тільки побажала, щоб він зник. Навіть не глянула на нього, навіть не чула, як на півслові замовк, говорячи, що от, з найвищого штабу… від потрібних людей… потрібний документ… Подумала лишень: як же він, Боже, доглядає ту свою бороду, чи з шампунем миє, чи просто полоще, коли вмивається вранці, як всі люди.
У ясний день, якщо добре придивитися, на Іґмані видно правильну, ніби олівцем прокреслену лінію. Над нею сніг, а під нею сіро-зелений ліс. От, Армін там високо, де все біле, зі своїм загоном бореться проти Мітри Калпоша і якогось шинкаря з Вогощі, який має татуйованого Заґора[24] на лівому плечі та прізвисько Звір. Під час боротьби Армін інколи спускається нижче, туди, де все зелене, але каже, що хоч ріж його — а ніяк не збагне, де ж біле переходить в зелене і коли він перетинає лінію, переходячи з білого в зелене. А звідси коли дивиться, особливо як вилізе на верхівку Будаковича, поблизу Кожари, добре видно цю лінію, він і сам бачить, адже не дурний і не сліпий. Питаю його: Арміне, ти був отам нагорі, він каже — та був, бігме; тоді питаю, чи був отам внизу, а він каже — от дурний, як же можна бути нагорі, не бувши внизу; ну, тоді вже його питаю, чи був там, де лінія. Він спочатку мовчить, а потім каже, що не пам'ятає. Він такий, знаєш, трохи собі на умі, йому двадцять сім років, бореться з четниками, але, коли розповідає, ніколи не називає їх четниками — каже, що то червоні мундири, команчі, грабіжники з Ріо-Ґранде, каже, що так простіше пояснювати. Я от думаю, що це він мені так навмисне говорить, гадає, що я краще зрозумію. Каже: Гаруне, тобі дванадцять років, ти не знаєш, як це — коли ти поранений, а залишилося ще дванадцятеро червоних мундирів, яких треба вбити, тоді в останньому проблиску свідомості зловиш одного, вхопиш за ноги та й махаєш ним довкола себе, повалиш решту одинадцять, і тільки тоді втрачаєш свідомість.
Армін сто разів був поранений, а має тільки один шрам. Каже, що має ще, та не хоче роздягатися. Бреше, я одного разу бачив, як він у дворі мився. Цілісінький. Коли я сказав йому про це, він розсердився, каже: Гаруне, між нами все скінчено, ти мене зрадив, а мусиш знати, що Роді ніколи не зраджував Блека. Виліз на паркан, закурив цигарку, дивитися на мене не хоче. Питає: знаєш, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть? Я нічого не відповів, а він знову питає. Мені незручно, і не знаю, чого хоче, і ніде не написано, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть. Кажу йому: Арміне, цього в коміксах немає, він махнув рукою, каже: малий, ти дурний іще, — і задивився на Іґман.
24
Заґор — За-Ґор Te-Най, легендарний володар Дарквуду, супергерой італійських коміксів, один з найпопулярніших у Югославії. Загалом в оповіданні реконструюється світ коміксів, що широко випускалися в СФРЮ.