У Штатах людей ліфтом опускають в могилу, і все в них так. Якби четники напали на Піттсбурґ чи на якесь інше місто, всі разом ліфтом спустилися би під землю. Не знали б, яка хвороба їх здолала, і не знали б, що залишили згори. Коли дивишся на ті десятиметрові реклами і не можеш відрізнити сараєвські «Мальборо» від звичайних, звідки ж тобі знати, яка мука покійного Расима загнала під землю, навіщо він рятував тих євреїв, і нащо Соломон Фінчі врятував його самого, і що було з його лицем у тісті, в пекарні покійного Едхема на Врбані, яку видно з будь-якого міського цвинтаря.
Ізет був, як то кажуть, еґлен-ефенді — оповідач. Міг без упину говорити цілу ніч, одна історія перепліталася в нього з іншою, одна подія прозирала крізь другу; тонке плетиво слів починалося з того, що сталося нині вранці, а потім охоплювало цілі століття, аби знов повернутися до цін на м'ясо на базарі та історії про такого собі Гіді, що перед Курбан-байрамом перевів барана через Яхорину[32], повз усі четницькі позиції, і опинився перед Вишеградськими воротами, де його, Боже правий, збив транспортер миротворців, його відкинуло у рів, а барана вбило на місці. Ізетовим історіям не було кінця, як нема кінця часу, тому, що пройшов і тому, що надійде, але вони ніколи не були нудними, завжди несли певне повідомлення й урок, і ніколи не були випадковими, завжди була тонка нитка, що всі ці оповідки пов'язувала та змушувала людину слухати, хоч би й довелося через них залишитися голодним, спраглим, і хоч би й ціле життя перетворилося в напружену тишу, де речі стають важливими тільки тоді, коли про них добре розповідають.
Війна застала Ізета у Враче[33]. Він і на місці крутнутися не встиг, не те що втекти, а вже четники були в нього під порогом, уже за горло його вхопив сусід Спасойя. Ще вчора частував його ракією, добрий, як добрий день, і безпечний, як водяний пістолет, а сьогодні он який — стоїть в чорній парадній уніформі, за поясом ніж блищить, за ніч така борода виросла, ніби її гноєм зі стайні удобрював, волає з того боку дверей, що заріже його, якщо не відчинить. Ізетові ноги підкосилися і язик став колом, і відчинити не може, і не відчинити теж, нічого й промовити не може, з горла тільки писк виривається, придибав до дверей, якось потрапив ключем у замкову шпарку, відчув крізь двері, як від Спасойї ракією смердить, а коли нарешті відчинив, отримав удар прикладом в обличчя. Упав Ізет, мов та свічка, Спасойя його, як маленького, вхопив за руку й за ногу і поволік із Враче. Ізетові кров юшить по обличчю, голова ясна, а сказати й далі нічого не може. Сусід не випустив його з рук, доки не притягнув до шинку «Стара рампа». Заніс його всередину, а там за ніч на стінах з'явилися портрети короля Петра і Дража Михаїловича[34], ніде кав'ярняних столиків нема, тільки посеред порожньої зали за трьома зсунутими столами сидять п'ятеро в уніформах. Спасойя кинув Ізета перед ними, той швидко підвівся, а якийсь білявий капітан у формі ЮНА[35] приніс йому стілець.
— Кажи, де ви тримаєте зброю, — розпочав один, що мав бороду нижче пояса.
Ізет рота роззявив і знову почав пищати. Бородань повторив питання, а Спасойя його підтвердив ще одним ударом приклада. Ізетові в голові потемніло, бачить, що не до жартів, почав вигадувати, що б це збрехати, але що б не вигадав — ніяк вимовити не може. Коли втретє почув питання, підскочили вже всі п'ятеро, і давай наввипередки його лупцювати. Копають зусібіч, а Ізетові тільки у вухах відлунює, ніби когось іншого б'ють або він чує, як сусідські діти яблуню обтрушують. Втекла уся брехня з голови, її проковтнула байдужість, а потім лагідна, м'яка пітьма, з якої він виринув тільки наступного дня, збитий на синьо та поламаний, зі зв'язаними руками й ногами, у підвалі кав'ярні.
34
Петар І Караґеорґієвич, король Сербії у 1903–1918 р. і Драголюб «Дража» Михаїлович, або «Дядько Дража», очільник четників часів Другої світової війни — духовні покровителі четників 90-х.
35
ЮНА — Югославська народна армія, збройні сили СФРЮ, що офіційно припинили існування у травні 1992 року.