Першим, що побачив, коли розплющив очі, була купа столів та стільців, а згори на них — зв'язаний та побитий Мійо Пенава, м'ясник з вулиці Лєніна, той, що півроку тому сокирою відрубав собі пальця на лівій руці. Дивились так одне на одного десять хвилин, Ізет на мокрій підвальній землі, а Мійо на верхівці піраміди, що ледь не валилася.
— А чого це тебе, бідако, випхали нагору? — повернувся до Ізета голос.
— Ха, та тому ж, чому й тебе кинули вниз.
— Про що тебе питали, що аж так мусили побити?
— Безсумнівно, про те ж, що й тебе, — сказав Мійо, просуваючи голову між двома стільцями.
— І що ти їм сказав?
— Сказав їм те, що прийшло в голову, але зараз вимагають, щоб я їх провів і все показав, а як показати те, чого немає. Якщо зізнаюся, що брехав — душу з мене виб'ють. Треба було б ще щось вигадати, але, чорт забирай, нічого щось не придумаю. А ти їм що напатякав?
— Мені стиснуло горло, то я їм і сказати нічого не зміг, рота відкриваю — а голосу нема. Сказав би їм усе, що хочуть, тільки щоб за ножі не хапалися, але не міг, Бог свідок. Це мені, мабуть, кара за те, що ціле життя мав язика, спритнішого за розум. А зараз, коли треба власну голову рятувати — як заціпило.
— Скажи тоді мені, як їх забалакати, щоб не вимагали показати, де зброя.
Ізет задумався, облизав сухі губи, наморщив лоба і широко відкрив очі, ніби десь попереду побачив те, що треба сказати:
— Ти, Мійо, скажеш їм так: всю ту зброю, про яку ти їм казав, зібрав той Звонко, що був викидайлом у «Леві». Вони не зможуть перевірити, бо він з жінкою і матір'ю втік до міста, до дядька, що має ювелірну майстерню на Солодкому кутку. Тоді скажеш, що дядько той був усташем, завжди був проти Югославії, от і зіпсував малого. Можеш навіть сказати, що був на Голому острові[36], бо мав зв'язки з Інфобюро[37], і що рідну матір відправив у старечий дім, хоч і має три вілли — у Сараєві та в Спліті. Скажи, що ту зброю вони розпізнають за звуком. Якось глухо стріляє, хоч глушників не має.
— А як звати того Звонкового дядька?
— Це ти вигадаєш на місці, тільки скажи якесь мусульманське ім'я, щоб виходило, ніби Звонко пов'язаний і з тими, і з тими, тому й тобі, як чистому хорвату, не хотів до ладу розповідати про зброю.
Мійо невдовзі забрали на допит, більше його Ізет не бачив. А коли прийшли по нього, йому знову горло стиснуло, щось ніби зловило за шию, і знов ані слова не може з себе видушити. Спочатку його били, три рази приводили до тями, а потім збагнули, що Ізет — велика рибина. Це скільки ж він знає, коли отак мовчить. У підвал його вже не повертали, розмістили в кімнаті з ліжком, добре нагодували й напоїли, а тоді відвели до Лукавиці. Там його допитали якісь полковники, рук-ніг не зв'язували, навіть пропонували каву та цигарки. У якийсь момент до Ізета навіть повернувся голос, міг сказати їм те, що збирався, але їх уже цікавила не зброя, а його звання і дислокація частини. А Ізет, який і в армії не служив, навіть не знав, що воно, оте друге. Поважно їм повідомив, що за званням він полковник «Зелених беретів»[38], а про дислокацію не скаже нічого, хай хоч ріжуть. Тут не збрехав, бо як може чоловік вигадувати й говорити про те, про що геть нічого не знає.
Офіцери майже з розумінням посміхнулися і не наполягали більше на тій дислокації, натомість повели позірно розслаблену розмову про різне. Ізет статечно говорив з ними про політичну ситуацію, стежачи, щоб не сказати нічого такого, що їх розлютило би, але й нічого такого, що схоже було б на вислужування, що продемонструвало би, що він, може, ніякий і не полковник, готовий пожертвувати собою, аби тільки не видати дислокацію частини. Ізет бавився словами, балансував, ніби канатоходець, казав нісенітниці, що звучали двозначно, і вже через це розумно. Скажеш слово, покрутишся трохи довкола нього, а під кінець речення перекинеш його догори дригом. Не сказав зовсім нічого, але про це знаєш тільки ти сам.
Наступного дня до нього в кімнату зайшов якийсь поручник і сказав, що повезе його на обмін. За нього вимагають десятьох сербських полонених, але з того боку просять повідомити, хто такий Ізет, щоб якийсь дурисвіт не видав себе за полковника. Ізет перелякався насмерть: якщо зараз не збреше своїм, четники із насолодою приріжуть його, байдуже, чи зізнається, що водив їх за носа, чи наполягатиме на своєму високому військовому званні. У голові в нього юрмилася сотня історій, але кожна була або непереконлива, або занадто складна.
36
Голий острів — безлюдний острів у північно-східній частині Адріатики, який Австрія перетворила на табір для полонених зі Східного фронту. У 1949 році СФРЮ відкрила там тюрму суворого режиму для політв'язнів, що проіснувала до 1988 року.
37
Інфобюро — таємна поліція, що в період гострого протистояння СФРЮ та СССР у 1948–1955 рр. відстежувала і карала симпатиків Сталіна і совєтського режиму.