Салат, буряк і морква росли все краще. Я відпочивав біля вікна, трава між бетонними плитами потроху сохла, надходила осінь. Скоро муситиму зібрати весь врожай, щоб не погнив у землі. Білі ящики залишаться порожні. Не так легко позбуватися непотрібних речей.
Уже близько шостої зник і найменший слід світла в кімнаті. Щоп'ятнадцять секунд троє цигаркових вогників нервово рухалися короткою траєкторією до столу з попільничкою і назад, у глибоку пітьму, туди, де при світлі було видно вуста. З долини безперестанку долинало глухе ревіння, часом самотня автоматна черга і звук автомобільного мотора. Рідкісні пориви вітру спотворювали звуки, як модулятор в музичній студії, створюючи враження опосередкованої реальності, великої прямої трансляції, концерту на стадіоні, небесного обертання грамофонної платівки.
Давор вранці пішов по воду, може, зазирнув до приятеля на Бистріку, може, сховався в кафешці від обстрілу, може, залишився обідати в тітки Розалії, може, зустрів когось; кожна година приносила нову втіху й пояснення, але історія зі щасливим закінченням мала усе складнішу і неймовірнішу фабулу. Зневіру змінювала раптова, нічим не вмотивована ейфорія, рубання дров, лагодження транзистора, потім надходили байдужість, внутрішнє примирення з усім, навіть з найгіршими звістками; як зустріти незнайомого чоловіка, що прийде, відведе погляд, почухає потилицю і скаже, що снаряд упав зовсім близько від води, там, де він стояв, і що один зовсім маленький, можна сказати — непомітний — осколок, попри всі правила, потрапив туди, куди не мав потрапити. Із кожною мандрівкою цигаркового вогника звичною орбітою проживалася довга, завжди перемовчана історія зі смиренням наприкінці.
Але ніхто не постукав у двері, і тому, окрім гуркоту, саундтреку до тривожного фільму, ніщо не підтверджувало ані надію, ані потребу змиритися і вдихнути повітря після остаточного кінця. Одна рука врешті-решт занурила жарину в кришталеву попільничку, вона розсипалася на тисячу мікроскопічних вогників, рука потягнулася за сірником, спалах освітив два жіночі обличчя й одне чоловіче і підпалив ґніт, що визирав зі склянки, наповненої наполовину водою, наполовину харчовою олією.
Чоловік підвівся, глибоко зітхнув і пошкандибав по автомобільний акумулятор. Обережно з'єднав якісь дроти — і з великого негритянського «ґетто-бластера» долинула вже віддалена мелодія, а потім запищав сигнал точного часу: «Рівно двадцять перша година. Ви слухаєте новини. Сьогодні вирушив із офіційним візитом, сімнадцять убитих і вісімдесят п'ять поранених, під артилерійським натиском агресора в ході панічної втечі, міністр з гуманітарних питань Республіки Франція вклонився жертвам, повідомляє наш постійний кореспондент на вільних територіях, новий злочин агресора, на чемпіонаті світу з вітрильного спорту, байдарки у відкритій акваторії, наші отримали найгучніші овації, люди плакали, погода буде дощова і вітряна». Барабани грали марш, чоловічий голос співав «Я не від смерті помру, я помру від любові», чоловік від'єднав дроти від акумулятора, музика тривала ще якусь секунду.
Вісім років тому Давор зі скаутами був у літньому таборі біля озера Борачко[39]. Складав іспит на скаута-розвідника. Йому та ще шістьом хлопцям цілий день не можна було говорити, вони мусили переночувати в лісі й перейти підвісний міст через Неретву. Наступного дня шестеро повернулися, а Давора не було. Табір кинувся на пошуки, викликали міліцію з Коніца, в квартирі дзвонив телефон, чоловічий голос питав, які Давор мав схильності, чи демонстрував ознаки патологічного страху, чи боявся темряви, як реагує на самотність. Батько відповідав голосом божевільного, мати й сестра сполотніли, запанувала паніка. Давора надвечір знайшли в лісі біля Главатічева[40], він сміявся і щось показував жестами. Тільки коли начальник табору сказав, що він може говорити, малий холоднокровно заявив: загубився через те, що, на відміну від шістьох шахраїв, вирішив стати справжнім розвідником і таки перейти міст. Наступного дня табір згорнули, намети склали, залишилися тільки правильні геометричні фігури на сухій траві й темний слід скаутської ватри.