Справжня сварка стається тільки тоді, коли Зоран десь у сусідстві відкопує ваги.
Вони стоять посеред великого обіднього столу, на чолі столу та поруч — два стільці, для Діани та хлопчика, а в кутку кімнати величезна купа звалених речей: сорочки, джемпери, черевики, сумки, книги, касети, статуетки, спальні мішки, хокейний шолом, плеєр, бейсбольна битка, здутий футбольний м'яч, фотомонографія про зеницьку залізницю, косметичка, пальта, лижна куртка, ліхтарик на батарейках, студійний мікрофон, два будильники, солдатські столові прибори, комікси, коробка з родинними фотографіями, гребінці, сонцезахисні окуляри, рушники звичайні та пляжні, дерев'яна скринька для прикрас, червоний макет «Феррарі», семеро олов'яних солдатиків, торбинка з документами…
Перед Діаною лежить великий листок білого паперу та олівець, хлопчик, ніби перед контрольною з математики, охолоджує спітнілі долоні об лаковану поверхню столу. Зоран поправляє ваги.
— Діано, пиши — товстий жіночий светр, півкіло. «Травницька хроніка» і «Шлях Алії Джерзелеза»[51] — теж півкіло, чоловіче пальто п'ять кілограмів, словник англійської мови три з половиною кілограми, сім дитячих майок — двісті п'ятдесят грамів…
За три години зважування закінчилось, хлопчик і далі нерухомо сидить, Діана підраховує. Кладе олівець на папір, мовчить кілька секунд і видихає:
— Сто сімнадцять кілограмів і двісті п'ятдесят грамів.
Зоран бере свої старі джинси і кидає їх в інший кут кімнати, тягнеться за олов'яними солдатиками, і тоді хлопчик кричить. Зоран смикається, ніби доторкнувся до гарячої плити, а потім бере спальні мішки.
— Е, цього не чіпай, звідки знаєш, що нас там чекає!
— Жінко Божа, а ми не їдемо туди, щоб у спальниках спати.
— Ну так, нас же Керрінґтон повезе до себе додому, а Клінтон у своє ліжко покладе. Наші з дитиною мішки не чіпай, а ти, якщо хочеш, мерзни.
Зоран сідає на вільний стілець, розводить руками і спирається долонями на коліна. До купи підходить Діана, в ліву руку бере «Травницьку хроніку», в праву Біблію.
— Обирай!
Зоран встає, розлючено забирає в неї книжки, хлопчик починає плакати, перекидає стілець і зачиняється у ванній. Починається сварка, у якій важко розібрати слова, суперечка вже й не стосується речей та їхньої ваги, сиплються докори за всі криві погляди і за все лайно, яке одне одному зробили за останні п'ять років. Аж над ранок, захриплі й спітнілі, заспокоюються і починають механічними рухами і з тупістю в поглядах відкидати джемпери, книжки й сорочки. Хлопчик не виходить з ванної. Про нього згадують, тільки коли знову зважують речі. Зоран знаходить його сплячим на кахлях. Бере на руки і ніжно відносить у ліжко. Мовчки вони розпихають речі по торбах і перевіряють ще раз. Шістдесят шість кілограмів, рівно стільки, скільки можна взяти на всіх. Зовсім розвиднюється, коли вони нарешті лягають поспати. На купу відкинутих речей більше навіть не озираються.
Першим із дому виходить хлопчик. Дві сумки в руках і хокейний шолом, ніби ковбойський капелюх, висить за плечима. За ним Зоран та Діана з валізами. Вона повертає господарю ключ.
— Квартира прибрана, ми їдемо, у вітальні залишилися деякі речі, то якщо вам щось треба звідти — беріть. Усе інше викиньте.
Люди заніміло дивляться на неї. Господар мляво простягає їй руку. Діана ще більш мляво відповідає на рукостискання.
На автовокзалі, окремо від інших, наче заховавшись, стоїть автобус, що перевозить боснійських біженців до віденського аеропорту. Працівники американського посольства викликають їх і позначають в списку. Рідня та друзі стоять збоку і плачуть. Білявий молодик із сильним іноземним акцентом офіційним тоном повторює, щоб проводжаючі не крутилися серед тих, що від'їжджають. Троє хлопців сміються і махають дівчині, що махає їм у відповідь костуром. Один кричить: «Не плачте, люди! Америка — велика країна!» Усі сміються, а він, втішений реакцією, знову повторює свій лозунг.
Із таксі виходить стара мусульманка з хусткою на голові, за нею дівчина, яка підхоплює під руку чоловіка з пов'язками на обох очах і в темних окулярах поверх них. Його незграбні рухи свідчать про те, що осліп він зовсім нещодавно. До нього підходять двоє кремезних типів, обіймають, цілують в обидві щоки. Шириться шепіт, що сліпий — останній захисник одного вбитого боснійського міста. Гурт розступається і відкриває прохід сліпому та його супутниці; повз американця вони підходять до групи, що лаштується на виїзд. Сліпий щось говорить, усміхається, ручкається з людьми і ритуально двічі цілується.
51
«Травницька хроніка» та «Шлях Алії Джерзелеза» — романи Іво Андрича, єдиного балканського нобеліанта.