У тяжкі й туманні часи я тримав себе твердо. Мої слова потрапляли в ціль, як снайперові кулі, я говорив їй без тіні сумніву про красу жертви, про атаку на четників голіруч, іще задовго до того, як вони тут з'явилися. Я хотів бути великим, не тільки в порівнянні з передвоєнним великим вибухом, але й в порівнянні з ним, з його саксофоном, що в час партійних засідань і чітко промовлених, та все ж далеких погроз трохи втратив свою важливість. Саксофоніста я переміг на самому початку, але відчував потребу перемагати його щодня. Я говорив їй про знайомство з президентом, шепотів на вухо інформацію, що тільки за сім днів буде оприлюднена, а все для того, щоб його самого та його срібний звук зробити маловажнішим, непомітнішим.
Війну я зустрів, зневажаючи його саксофон. Той тип усе-таки був сербом, і можна було очікувати, що він, як настане час, зникне з міста і вигулькне на Пале, із саксофоном чи без нього, таким чином підтвердивши правильність її вибору, мовляв, позитивним героям у цьому фільмі не конче бути красенями, антигерої ж не обов'язково огидні. Але він все не їхав. Я бачив його в місті, такого згорбленого й мовчазного, вітався з іще більшою сердечністю, бо ж, їй-богу, годилося показати, як ти вмієш у найчорніші часи бути розсудливим та відрізняти тих, що стріляють, від тих, що грають музику.
А тоді надійшли п'ятнадцять найчорніших, найжорстокіших днів, коли через масований обстріл я не міг і носа з підвалу висунути. Нарешті таки вийшов, але саксофоніста в зовнішньому світі вже не було. Із часом я перестав думати про срібного музику, можливо, через те, що й вона поїхала з міста, і я залишився дбати сам про себе. Я й далі — звісно, коли не стріляли — голосно говорив, гримів голосом праведника і закликав усіх робити так само, як я. Я гавкотів, доки душа сповнювалася страху, і питав себе, чи слухають вони там, нагорі, не боги, а оті, біля гармат, те, що я белькочу. І якщо слухають — чи не набридне їм одного дня, чи вистрелять у мене, урвавши на півслові.
І коли страху стало забагато, а мої тиради вже не було кому слухати, я вирішив утекти. Зникнути з міста, що вже не було схоже на те, в якому я в кав'ярні «Белґрад» посилав поцілунки своїй вже колишній дівчині. Я помчав геть із тисячею виправдань на вустах і ще більшою кількістю пояснень у голові, опинився в мирному й тихому світі, між новими дівчатами та їхніми саксофоністами, щоб почати історію спочатку.
По якомусь часі мені до рук потрапила сараєвська газета, і на передостанній, райській сторінці я прочитав, що мій саксофоніст переселився в інший світ, захищаючи місто. Не дивно, що загинув — такий високий і з м'якими пальцями, він зовсім не годився для світу, у якому стріляють. На відміну від мене, що переконав світ у своїй важливості, а вказівного пальця мав товстого, потворного і викривленого, як в рекламі кулемета. Але я вмів говорити, а саксофоніст, бачте — ні. Ніщо йому вже не допоможе, він програв дві битви, за жіноче серце і за життя. Завжди, здається, почувався вищим і кращим, був сильніший і твердіший, але не вмів про це сказати.
Саксофоністи не пишуть історію, вони грають. А немовлені слова утворюють тишу, в благодаті якої, після базгранини і всіх воєн, спочивають ті, що вижили.
III. Who will be the witness
Зачуєш свист над головою, потім проминуть дві-три напружені секунди, а тоді внизу, десь у місті, пролунає вибух. Із твого вікна завжди добре видно це місце. Найперше високий, тонкий стовп пороху, що перетворюється на дим і вогонь. Ще якусь мить чекаєш, аби визначити, про який дім йдеться. Якщо пожежа буде повільна й лінива — отже, підпалило хату якогось сіромахи. Якщо вогонь здіймається великою синьою кулею, тоді горить чиясь любовно відремонтована мансарда з лакованою дерев'яною обшивкою. Якщо палає довго й рівно, то це дім багатого міського ґазди, повний старовинних масивних меблів. Але якщо полум'я шугне вгору зненацька, дике і безладне, ніби коси Фарри Фосетт[54], і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом — ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.
За тринадцять місяців бомбардувань ти бачив доста таких веселих смолоскипів, і тому думаєш, що Сараєво стояло на книгах. Якщо це й неправда, прагнеш казати, що так було, доки гладиш пальцями свої, ще не спалені.