Коли після війни я трохи розбирав старі документи й папери, шкільні зошити з математики та історії, до половини списані теслярські записники, родинні щоденники, листи, свідоцтва про народження й смерті, посвідчення, дипломи, медичні довідки, дозволи на пересування у комендантську годину, трудові книжки з розписаним загальним стажем і фінальною печаткою перед виходом на пенсію, а також купу вирізок зі старих газет, із яких уже годі зрозуміти, чим вони могли бути для когось важливі, надибав ту коробку, і, коли спробував якось впорядкувати фото з неї, розкладаючи по альбомах та відкладаючи убік ті, що хотів би забрати з собою в місто З., де вже певний час, проти власної волі, але під тиском життєвих обставин, жив і працював, натрапив і на цю загадкову фотографію. Треба було дізнатися, хто ці люди, аби вирішити, що робити зі знімком.
Мати довго роздивлялася фото, робила гримаси, як жінка, що в супермаркеті розбила пляшку з олією, а потім розводить руками, запевняючи продавчиню, буцім стояла щонайменше за три метри від полиці, з якої впала пляшка, і зрештою таки сказала: «Слухай, здається, це Джина! Її я знаю, а оцих, що в карти грають, ніколи не бачила». Бабця Франка, якій виповнилося дев'яносто сім і яку я тоді востаннє бачив живою, упізнала яблуню. Колись росла перед гаражем в нашому обійсті в Іліджі. Вона рано достигала, давала блідо-рожеві плоди, солодкі й сипкі, які швидко гнили та не годилися ні на компот, ні на повидло, ні на сік. У ті п'ять-шість днів, коли яблука достигали, всі їли їх, щоб не викидати, носили мішками по сусідах, а яблуня, бідна, родила рясно, давала понад сто кілограмів, і то щороку, без перепочинку, навіть коли на жодному іншому дереві в нашому іліджанському садку не було ані яблучка. Але що ж, коли яблука негодящі! Одного року після війни, коли вже всі серця скам'яніли (один син загинув у німецькому війську, інший льотчиком союзників, брат не повернувся з Ясеноваца[56], сестрин чоловік опинився на Голому острові), вирішено було таки зрубати яблуню. Не було іншої причини, окрім того, що її яблука швидко гнили. То мав би бути 1955 чи 1956 рік. Отже, фотографію зробили десь за рік до того. Хто ці люди на ній? Бабця Франка знизала плечима. А пес? «Та це ж Джина!» — зачудувалася вона так, наче я поставив їй найдурніше питання на світі, тоді як всі точно мають знати, що то за Джина.
Хоча я й планував затриматись у рідному місті на коротко, тільки повирішувати найголовніше і більше ніколи не повертатися в це поранене місце, з яким у мене вже давно, ще з передвоєнних часів, не було взаємності, фотографія мене затримала. Не міг її просто так викинути, хоча мати до цієї справи була байдужа, а бабця Франка вже була однією ногою в могилі і не переймалася речами, які залишає по собі, турбувалася тільки про свій вихідний костюм, — в оперу та на виставки, — в якому її ховатимуть, тож раз на тиждень міняла нафталінові кульки, щоб міль не побила її смерть, а серед всіх фотографій на світі її цікавила тільки одна, зроблена в автоматі на Скендерії, того єдиного разу, коли вона після війни дійшла до центру міста, бо ця фотографія, вирішила вона, буде на її некролозі, прикріпленому кнопками до телеграфного стовпа в кінці нашої вулиці. Якби могла, вона б уже зараз замовила друк того некролога, щоб власноруч віднести його в кінець вулиці, власноруч загнати кнопки в стовпа, а тоді повернутися додому і того ж вечора померти, щоб її змогли поховати наступного полудня — їй уже довший час подобалися саме ті проводи ополудні. «Ти впевнена щодо собаки?» — перепитав я, все ще сподіваючись якось її розворушити. «Божечки, ангеле мій, та що з тобою, хіба ж я можу Джину не впізнати? Скоріше би вас усіх позабувала, ніж її».