Того ж вечора я пішов на Долац-Мальту[57], до тітки Філомени Руссо, сестри бабці Франки, старої діви, що ніколи не була заміжня, але пам'ятала і переважно зневажала кожного чоловіка, що в останні вісімдесят років з'являвся в котромусь із трьох наших будинків: у тому, що в Іліджі, в Дубровнику, а також в Сараєві. Вона роздивлялася фотографію, вимовила тільки поважне «пхе!», і перевернула знімок, поглянувши, чи на написано чого на звороті, а потім довго й розлого розводилася про те, ким би могли бути ті четверо дикунів під нашою старою яблунею, яку ми вбили, щоб не носитися з її підгнилими плодами. Очевидно, вона теж нічого не знала. «Але поглянь, і вона тут, її точно маєш знати, це ж наша Джина».
Після того я сів у своє авто і поїхав у Какань. Мале, задимлене колись шахтарське містечко, де постійно траплялися нещасні випадки в шахтах, куди ми кожної весни та осені їздили навідати тамтешню рідню, і з тих поїздок я щоразу привозив нову дитячу хворобу. Висипка, скарлатина, вітрянка, все це я підхоплював за ті дві-три години, що ми проводили в Какні, між родичами, що пили ракію з келишків, не більших від наперстка, та родичками, що розкатували тісто на величезних дубових столах, за якими сиділося й чекалося, коли хтось знову не повернеться додому з шахти, навік залишиться завалений у нас під ногами. Якась меланхолія погнала мене до того містечка з дитинства. Я спробував свистіти в машині, бо за день до цього в мене вкрали магнітолу і музики не було, але звуку з себе видобути не вдалося.
Дядько Анте, дідусь, що півжиття провів у шахті, а іншу половину — на інвалідській пенсії, німо й апатично дивився на фото. Це тривало довго, аж доки в очах його з'явилися сльози. «Знаєш, синку, — сказав, — я бачив її лиш два-три рази. Один раз — коли приїжджав у Іліджу і з твоїм дідом за оцим самим столом грав у преферанс, а вона підійшла і поцілувала мені руку. А другий, може, і третій раз був з нагоди смерті. Сідав я в автобус, у чорному костюмі з чорною краваткою, їхав у Сараєво, спочатку на цвинтар, на похорон, а тоді до рідні покійного, на поминки. Такі тоді були порядки. Було до кого піти, було й кому вмирати. Згодом усе рідше траплялося. Вона тоді заходила до кімнати, оглядала нас усіх, вибирала когось одного і лягала йому в ногах. Тоді говорилося: добре тобі, тебе Джина пильнує, бо чомусь вважалося, що той, кого Джина обирає, не піде наступним. Мені, здається, двічі лягала в ногах. Гарнюня. Потім з'явилася та італійська акторка, Джина Лолобриджида, і сльози з очей течуть, бо вона нагадує про нашу Джину. Тільки для того з'явилася».
Далі я вже не мав кого розпитувати. Фотографію забрав із собою у З. і ось уже п'ятнадцять років готуюся її викинути.
Коли померла його дружина, дорога наша сусідка тітка Райна, пан Шкрлец вирішив якнайшвидше піти за нею. Припинив їсти й пити, навіть курити перестав, тільки все сидів перед увімкненим телевізором, дивився телевікторини, рекламу чи новини про розчленованих дітей, витягнутих з-під руїн у Газі, а по щоках йому самі собою текли сльози. Доньки поквапилися знайти жінку, щоб піклувалася про нього, Філомену, кістляву стару діву, яка скидалася на розстрижену черницю, але закінчила у Граці спеціальний університет із догляду за старенькими та — розповідали — сімом дідуганам подовжила життя. Батько нафтовика Чепікучі дотягнув коло неї до дев'яноста, і далі б жив, якби не здорові зуби, якими перегриз білизняну мотузку, на якій і повісився у під'їзді. Звісно, Філомена була дорога, як сам чорт, але три Шкрлецові доньки грошей не шкодували. Доки старий живий, зможе підписувати свої графічні листи, можна навіть змусити його щось намалювати, хоч він майже зовсім вже сліпий, але й без очей може малювати, бо він — сам великий Отон Шкрлец, тільки мертвий не зможе. Так гадали його доньки, але даремно. Незважаючи на всю Філоменину турботу і знання, здобуті в Граці та в найшляхетніших заґребських домах, добродій Шкрлец і далі не пив, не їв і не курив.
Тоді наймолодша сестра згадала, як старий ціле життя шкодував, що не міг мати пса, бо в покійної тітки Райни була алергія на собачу шерсть. Бувало, присяде посеред вулиці біля якогось бродяжки, довго гладить його і шепоче щось йому на вухо. Зрештою, хіба на всіх Шкрлецових полотнах різних періодів не було повно собак? Навіть на тій знаменитій картині, за володіння якою роками змагалися Белґрад і Заґреб, погрожуючи навіть розірванням дипломатичних стосунків: Нікола Тесла дивиться на Мангеттен, а в глибині, майже там, де людський потік от-от виллється за край полотна, видно фігуру жінки, що веде на повідці фокстер'єра.
57
Долац-Мальта — сараєвський квартал, назва якого походить від німецького