Кожен, хто знає їх, підтвердить вам: Шкрлецові доньки ніби втекли з якоїсь діснеївської казки. Старша — висока й лиха розпусниця з великим носом. Середня — низенька й дебела, дрібноока матір п'ятьох дітей та дружина невдахи-гобеленщика, що після багаторічного лікування в психіатричному стаціонарі тепер сидить вдома і розпатрує гобелени. Молодша має якусь хворобу, що викривлює їй хребет, і тому в Міському управлінні урбаністики, яке вона вже багато років очолює, її прозвали Квазімодо. Кожна сестра нещасна у свій спосіб, але об'єднує їх патологічна скупість і недовірливість.
Однієї суботи вони зустрілися і разом пішли до притулку для покинутих тварин. Старша сестра сказала молодій волонтерці з поголеною головою: пес повинен бути з короткою, якомога коротшою шерстю, бо вона не збирається щомісяця купувати новий пилосос. Середня сказала: пес має бути малий, якомога менший, щоб старий не продавав свою графіку, аби купити собаці біфштекс. Молодша сказала: у пса мають бути якомога коротші ноги, бо довгоногого доведеться довго вигулювати в парку, і таткові не залишиться часу для малювання.
Волонтерка, що назвалася Шираз, пішла до псарні і принесла маленьке жовте собача, з великою головою, короткими ногами і майже без шерсті. Сестри повантажили собача в картонну коробку, Шираз прочитала їм лекцію, як треба дбати про сучку, але її слова не досягали сестриних вух, тому можна було вважати, що й промовлені вони не були.
Пан Шкрлец був щасливий, сміявся і скакав по кухні, відкривав і закривав холодильник, намагаючись нагодувати собаку і зразу після того погладити її, сам не знав, що зробити спершу і що в цю мить буде доречніше. Сучка махала хвостом, але робила це так нервово й енергійно, а сама була така дрібна — аж здавалося, що хвіст махає нею. Його рука пробувала доторкнутися до її голови, шукала її, як шукають замкову шпарку в темряві, та марно. Вона постійно вислизала; здавалося — від величезної радості не могла ні хвилини бути на одному місці, а потім здавалося, що вона справді втікає від руки, боїться удару.
Хай зветься Душа — сказав пан Шкрлец — вона невловна, як душа! Сестри перезирнулися: висока посміхнулася, у товстої зволожилися очі, а горбата зітхнула так, наче їй бракувало повітря. Серця їхні звільнилися від великого тягаря, бо повірили, що батько віднайшов сенс життя і мистецтва. Тільки Філомена була невдоволена. Про це промовляло і її підборіддя, і шиньйон, і ніздрі, що розширювалися, ніби винюхуючи, чи не пахне в кухні газом.
Кілька днів пан Шкрлец грався із сучкою, гуляв з нею в своєму кварталі, дав інтерв'ю телевізійникам, поки вона істерично ганяла довкола лавки і намагалася зірватися з повідця, годував її собачим кормом, рекламу якого дивився, коли плакав за тіткою Райною. А тоді запалив першу після її похорону цигарку, закашлявся і помер.
Смерть Отона Шкрлеца, останнього з плеяди великих хорватських митців двадцятого століття, чиє ім'я відлунювало і в Нью-Йорку, і в Парижі, вразила Заґреб. Дощової неділі, від самого ранку і до вечора, сестри приймали співчуття в домі покійного. Приходили сусіди, викладачі з Академії, Шкрлецові однополчани, політики, а вони, одна за одною, простягали свої бліді рученята, і очі їхні цідили вологу, безбарвні, як сто разів виварені кухонні ганчірки. Мер обіцяв, що місто викупить квартиру Шкрлеца і перетворить її на меморіальний музей хорватського живопису. На це сестри одна за одною вдарилися в плач. Із комори безупинно долинало квиління Душі, довге й протяжне, ніби плаче якась уявна четверта сестра, яку через розумову відсталість і слонячу фізіономію ховають від людей. Боже милий, думали ми, востаннє відвідуючи дім пана Шкрлеца, як тільки такий дрібний і непримітний пес може мати такий голос!
У наступні дні газети писали про Отона Шкрлеца і його життя, про те, що Пікассо колись визнав його «мортирою на останній барикаді фігуративізму та балканським генієм, який підтверджує, що людське обличчя абстрактніше за всі наші уявлення про нього», і про той химерний епізод, коли Шкрлец у 1948-му підтримав резолюцію Інформбюро[58], після чого в його палату в лікарні на Гольнику, де він лікувався від туберкульозу, прийшли сам Маршал і Моша Піяде[59], а потому, як вони за дві години вийшли, Шкрлец сказав медсестрі Божиці, родом з Сараєва, що людське життя вартісніше і справжніше за комунізм, а наступного дня розпочав той свій величний триптих маслом: «День, коли ми більше не молились Богу». Про все газети писали, а вже як вичерпали життя і творчість Отона Шкрлеца, почали розводитись про його останню подругу, Душу.
58
Йдеться про конфлікт Югославії та СРСР 1948 — 1953 рр. та резолюцію «Про становище в компартії Югославії», опубліковану 29 червня 1948 року газетами восьми комуністичних партій, з якої весь світ дізнався про радянсько-югославський конфлікт.
59
Моша Піяде — політик, художник і журналіст, діяч югославського партизанського руху, член Югославської компартії та близький соратник Йосипа Броза Тіто, єврей-сефард за походженням.