Хай там як, була друга зима війни, вона ж найтяжча, тітка залишилася сама з Емілем, наймолодшим і найхирлявішим сином, ви його теж знаєте, у Канаді он живе зараз, торгує рідкісними поштовими марками, так і не одружився і жодного разу тут не був, відколи поїхав у дев'яносто восьмому. Під час війни Еміль працював на електростанції, на Долац-Мальті, щоранку, стріляли чи ні, йшов на роботу, повертався точно о пів на сьому, годинники по ньому можна було звіряти, а тітка — як тітка: молилася Богу, коли йшов, дякувала, коли Еміль повертався. Інші, бувало, лишалися на роботі, не поверталися день-другий додому, коли траплялися сильні обстріли, а він жодного разу не затримався. Такий був Еміль, не вмів інакше.
Але тієї п'ятниці, точно пам'ятаю, була п'ятниця, ніколи не забуду, о пів на сьому Еміля не було. Уже й восьма минула, а його все нема. Близько пів на дев'яту з'являється раптом тітка Ката, спускається до мене на другий поверх і каже: Каміло, синку, нема моєї дитини! Тітонько, ти тільки не хвилюйся, кажу їй, а вона знову: Каміло, синку, нема моєї дитини! І ані сліз в очах нема, ні пальців не ламає, не голосить, не робить нічого такого, що жінки в таких випадках роблять, вважаючи, що все під контролем, коли роблять саме те, що роблять. Я отак її втішаю, а вона знай повторює своє. Як повторює, мене охоплює страх, думаю, — бляха, Каміло, ти ж родича втратив, останнього, що в Сараєві лишався, і сльози так і ринули, самі по собі. Вона стоїть і дивиться на мене, поривається сказати щось, а тоді розвертається і йде до себе назад.
Надійшла вже й комендантська година, а Еміль все не з'являвся. Я вже був у сусіда Фехіма, інспектора з внутрішніх справ, в нього працював телефон, і я подзвонив на електростанцію, спитав, чи Еміль Бевц пішов з роботи; пішов, сказав мені чоловік з того боку, о пів на шосту, як і щодня. Тоді я зателефонував у поліцію, у Французьку лікарню і в морг, розпитував про нього, та його ніде не було. Близько одинадцятої, не знаючи, куди подітися, я піднявся до тітки Кати, подивитися, чи їй не легше. Вона поставила переді мною м’ятний чай, запропонувала фруктовий лукум, а сама пішла у своїх справах. Пішла молитися на вервиці. А мені нічого іншого не лишилося, тільки сидіти в пітьмі та слухати. Я й свічку згасив, щоб не горіла даремно.
І тут ми почули, як шкребеться щось під вхідними дверми. Підскочила тітка, я за нею, відчинили двері — і всередину забігло сіре кошеня, всього кілька місяців йому. Ми ганялися за ним у темряві, щоб витурити, а воно ручне, не тікає. Почало муркотіти, як опинилося в мене на руках. І щойно двері за ним зачинили, не пройшло й п'яти хвилин — знову чути, як шкребеться! Каміло, синку, зроби тітці ласку, винеси цю хвостину вниз і вижени з будинку, чорт його зна, як сюди потрапив, попросила тітка.
Я взяв кошеня на руки, став спускатися, в пітьмі руки перед собою не видно, дибаю по сходах, як Філіп Вішнич[60], думаю тільки, як би не спіткнутися об стару чиюсь плитку і шию не зламати, а воно муркоче, цілий під'їзд гуде, як муркоче, хтось би міг подумати, що подали електрику і це чути, як вона по дротах тече. Може, мені було його трохи жаль, або це вже тепер так здається. Я викинув його на паркінґ, кілька разів крикнув «киш!», потупотів ногами і певен був, що кошеня не повернеться, хоча дверей у під'їзді вже давно не було. Їх вибило мінометним снарядом, сусіда Сучич відніс двері в ремонт і більше ми їх ніколи не бачили. Ніхто про ті двері й не задумувався, аж до випадку з кошеням.
Тітко, кажу, я його вигнав, більше не повернеться. А вона сидить і курить самокрутку, більше не молиться Богу, тільки думає про Еміля. Я все гадаю, як би це її думки в інший бік спрямувати, все пробую її забалакати. Буває, хтось у хмарочосі живе, а в нього кицька народить, а якщо хутро має два кольори чи більше — це точно кицька, жіночої статі, а теперішні коти спаскудилися, мишей ловити не хочуть, зіпсувалися, як і люди… А вона слухає і киває. Бере участь у розмові, ніби нічого не сталося. А сталося. Вона не мусить цього знову повторювати, щоб я почув: Каміло, синку, нема моєї дитини!
Так пройшло півгодини, і на тобі — знову шкребеться в двері! Цього разу я тримав кошеня за шкурку на загривку, так, як мати-кицька носить, і тому воно вже не муркотіло. Я хотів бути брутальним, але не вмів. Воно було таке ручне, що я й шию йому міг легко звернути, але хто ж таке міг би зробити, хто ж може вбити кошеня, та ще й під час війни? Про вас не скажу, а я точно не зміг би.
60
Філіп Вішнич — сліпий гусляр, народжений на території теперішньої Республіки Сербської у БіГ, творець сербських епічних пісень, зокрема «Смерті Марка-королевича».