Ще двічі я його викидав і воно щоразу поверталося, забігало в дім, наче у свій рідний, і не ховалося й не утікало від мене, навіть само залазило мені на руки, щоб я його виніс. Я тримав його на руках, слухав, як муркоче і думав про струм, що тече дротами. Навіть уже призвичаївся ходити в темряві.
— Не треба, пусти його! — крикнула тітка, коли кошеня прибігло в черговий раз. Я думав, що збожеволіла, коли вона взяла його на коліна й почала з ним розмовляти, нарікати, що молока нема, щоб його почастувати. Мене о пів на четверту ранку відправила додому, щоб знайшов у коморі хоч трохи сухого молока, якщо Сміля і діти щось залишили. На щастя, дещо залишилися, бо ж якби не було — змусила б мене розбудити інспектора Фехіма й запитати, чи нема в нього молока для кота.
Поклавши руку на серце: я ніколи не питав тітку, чому вона залишила кошеня аж після того, як воно п'ять разів видиралося на п'ятий поверх і щоразу шкреблося саме в її двері, але знаю, чому це зробила, як знав і тієї ночі, коли вже розвиднювалося і ми міркували, де би Цицкові — так вона його назвала — влаштувати місце для спання. Я знав, та їй не сказав, і вам не скажу, хай лиш побачу, що хтось сміється. Ні, серйозно, щойно чийсь вишкір побачу — замовкну!
Про Еміля ми більше не говорили, і я наче почав звикати до думки, що його нема. Не знаю, про що тітка думала, вона тільки гладила Цицка, підсувала йому свіжорозведене молоко, він муркотів, очі в нього світилися в темряві, а за горами світлішало небо і чути було перші ранкові артилерійські залпи. Він ставився до нас так, ніби знав нас ціле життя, він — наш кіт, а ми його… люди, мабуть.
Близько пів на сьому прийшов Еміль. На півдорозі додому його застав артобстріл, він не міг вийти з підвалу, а потім надійшла комендантська година, і він ще з двома типами опинився у відділку через порушення закону, і оце лиш нещодавно їх відпустили. Був наляканий, думав, що мати помре від тривоги, але вона вдавала, ніби знала, що він прийде. Або й справді знала, здавалося, що перестала тривожитись, щойно ми впустили Цицка в дім. Перестала тривожитись, коли збагнула те, що збагнула.
Відтоді тітка дбає про Цицка, та й він, бігме, дбає про неї. Він сяде на телевізор, гріється, а тітка на дивані, вони дивляться одне на одного і так розмовляють. Коли Еміль виїздив у Канаду, тітка просто сказала — ти собі їдь і ні про що не хвилюйся. Їй було важливо, що він живий, а з іншим дасть собі раду. Хто вірить у Бога — той завжди у доброму товаристві, казала вона, коли ми вмовляли її поїхати з нами до Заґреба, бо самій залишатись недобре. Коли Цицко спить, вона молиться, а коли прокидається, вони дивляться одне на одного і мовчки розмовляють. Їм є що сказати одне одному, ви б все одно не зрозуміли, але просто знайте: якби він тієї ночі так вперто не повертався і вона б його не залишила, Еміль би не повернувся живий. Як це? Та отак, скільки таких не повернулося тільки тому, що хтось не почув того, хто шкрібся в їхні двері. Так тітка Ката каже, а я більше не маю причин не вірити їй.
Туман уже тижнями не піднімався, смоґ роздирав бронхи, смерділо сіркою і низькокалорійним вугіллям Креки й Мілєвіни[61], а місто, в якому два роки тому відбувалася олімпіада, повністю занурилося у депресію. Десять днів минуло після Нового року, і треба було протриматися ще дві третини січня, лютий та щонайменше половину березня, щоб сонце з'явилося з-за Іґмана і Требевича і знову відновилися природні цикли, які, здавалося нам, в інших містах ніколи не перериваються. Треба було протриматися доти, якнайбільше часу провести під ковдрою, ні про що не думати, нічого не розпочинати і ні за що не відповідати.
І тоді одного понеділка, близько шостої, коли вже запанував гидкий морок, а вуличне освітлення не працювало, мама повернулася, несучи щось живе на руках. Воно борсалося і видиралося, на її чорному пальті лишилися брудні сліди, а вона не випускала його з рук. Мати ніколи не виявляла великої жертовності, навіть коли про мене йшлося, жила собі, нервувала та мучилась переважно для того, щоб якось тримати себе в руках, усі інші їй в цьому переважно тільки заважали, тому це було абсолютно незвично, що вона принесла додому щось живе, дозволила йому так огидно забруднити себе і піклується більше про нього, ніж про саму себе. Тоді я не впізнавав цю жінку.
— Тримай його! — крикнула вона. Що? — перепитала бабуся, відступаючи на добрі два кроки назад від вхідних дверей, бо ми ніяк не могли роздивитися, що мама принесла. Істота скажено видиралася, скавуліла і завивала, і була чорна, як сам чорт. Поклавши руку на серце: не було нічого незвичайного, особливо з огляду на все, що з нами сталося в наступні десять років, у тому, що в Сараєві, на Мейташі[62], у дверях нашої квартири, у мами на руках з'явився чорт. Вона принесла його без жодних лихих намірів, просто все так склалося. А тоді, звісно ж, вона вмила руки, і ми з бабусею мусили піклуватися про чорта.
61
Крека і Мілєвіна — відомі центри видобутку вугілля у Боснії і Герцеговині. Крека, зокрема, — найбільша рудня країни.
62
Мейташ — старий сараєвський квартал на горі над містом, який складають рівно сім вулиць; його назва — тюркізм, що позначає камінь біля мечеті, на який ставиться труна під час похоронної відправи.