Не знаю, що він читав у тій газеті, але супився цілком співзвучно із першою шпальтою. На чолі прорізалися дві гострі борозни, дві вчительські зморшки серед сотні інших, що є просто наслідком старості. Вони попереджали перехожих про його позицію. Люди без позиції тоді не носили таких зморщок. По якомусь часі я перестав спостерігати за людьми, що перетинали площу, і зосередився тільки на ньому. Він був дуже старий, старший за свого пса, і з цієї причини, мабуть, був у піджаку, тоді як іншим було жарко і вони ходили у футболках з коротким рукавом. Пам'ятаєте, літо 1993-го було одним з найтепліших.
Раптом він смикнувся й підскочив, плеснув себе по шиї, наче його оса вжалила. Газетні сторінки посипалися на землю. Підбіг юнак з-за сусіднього столика і підняв його газету. «Люті ж які, трясця їхній матері! То від спеки!» — дякував юнакові. Той усміхнувся. «Мухи», сказав. «А хто ж, як не мухи!» — задерикувато відповів старий, ніби йому захотілося здатися молодшим. Огледів парубка, високого й накачаного, і на обличчі в нього була написана думка: сидить у кав'ярні, замість воювати. Щоб приховати її, він зазирнув під стіл перевірити, як там пес.
Пес не ворушився. Очі були заплющені, морда спиралася на передні лапи, ребра не рухалися, груди й живіт більше не надималися. У людей теж так, подумав я. Старий поклав йому руку на голову, тоді відсмикнув. Штурхнув його кінчиками пальців, ніби робота, якого треба підштовхнути, щоб пішов, тоді ще раз, але пес і не ворухнувся. Мертвий.
«Мехмеде!» — закричав старий так, що вся кав'ярня озирнулася на нього. «Мехмеде!» — він геть не володів собою. «Мехмеде, мій Мехмеде! Люди, кличте когось, чого дивитесь!» Він підвівся і зразу ж сів назад. Люди мовчали, ніхто й слова не мовив. Хлопець, що перед тим підняв його «Вечірній лист», обіймав дівчину і робив вигляд, що нічого не помічає. Застиглий, як японський дворецький, з повного тацею напоїв, піднятою над головою, у дверях кав'ярні стояв офіціант, дивився на діда і, очевидно, міркував, чи не повернутися всередину, де й зачекати, щоб все минулося.
«Мехмеде, синочку!» — він взяв його на руки. Мехмедова голова упала йому на плече. Одне око відкрилося, воно було каламутне, всуціль затягнуте катарактою. Пам'ятатиму це, доки живу, хоч і не знаю, нащо. Мабуть, просто не очікував, що воно відкриється. Деякі люди вже відверталися, пили свою каву з відсутнім виглядом, вдавали, що нічого не відбувається.
Не знаю, скільки це все тривало. Точно не менше десяти хвилин. Може, цілу годину чи трохи менше. Дехто закликав офіціанта, щоб заплатити по рахунку, але той не відгукувався. Втік усередину і в щілину між шторами спостерігав, що діється. Якби надійшов хтось геть сторонній, хто не розумів би, в якому часі та місці опинився, він би міг вирішити, що всі ці люди збожеволіли. Хоч, можливо, багато людей на терасі таки не розуміли, що відбувається, і тому мовчали з відсутнім виглядом. Або всі ми думали про своє та свого боялися.
У мене мурашки пішли шкірою, головно від страху. Я радо би втік, хай би офіціанти навіть гналися за мною до кінця вулиці, бо я не заплатив, проте боявся, що це можуть хибно потрактувати. Сприймуть як протест? Якщо я чогось по-справжньому не потребував у житті, то це щоб хтось думав, буцімто я в Заґребі проти чогось протестую. Я ще й досі був тут проїздом.
«Люди, та поможіть же мені!» — заволав старий, але знову ніхто нічого. І тоді він зробив наступне: потягнув скатертину зі столу, кавова чашка з блюдечком розбилися під ногами в накачаного юнака, але він і далі вдавав, що його це все не стосується. Старий замотав пса в білу скатертину і, несучи його на руках, пішов без жодного слова. Люди мовчки дивилися, як він прямує до Каптола[65], чекаючи, коли ж нарешті зникне з їхніх життів. Він сунув повільно, знадобився довгий проміжок часу, щонайменше п'ятнадцять хвилин, щоб зник із виднокола. Відпочивав під фасадами, зупинявся, оглядався, мабуть, чекав, що хтось піде за ним, чи хоч офіціант дожене і вимагатиме заплатити за каву, за розбитий посуд і скатерку. Але офіціанта й досі не було. Він теж чекав, щоб старий зник.
Коли все закінчилося, знову ожила тераса Міської кав'ярні, люди почали розмовляти між собою, прийшов офіціант із віником і совком. Прийшов інший, зі скатертиною і попільничкою. Зник останній слід того, що тут сталося. Тільки у жардиньєрці з квітами залишилася розпатрана газета. Або її не помітили, або жардиньєрка не належить до території Міської кав'ярні.
«Подумайте лиш, яким іменем пса назвав! Старий дурень!» — звернувся до мене накачаний молодик. Я стенув плечима, кивнув головою, змінив на обличчі кілька гримас за секунду, бо не розумів, що він хоче сказати насправді. Хотів його викликати на продовження розмови, та на цьому все й завершилося. Більше до мене не звертався. Ще якийсь час я дивився, як люди перетинають площу, потім розрахувався й пішов.
65
Каптол — середньовічна площа Заґреба, центр Нижнього міста. Тут, зокрема, розташований Єпископський палац, тож саме заґребський капітул дав назву історичній площі.