Думаю, що й старий той невдовзі помер. Люди в такому віці тяжко переживають відхід близьких, а в нього, здавалося, не було нікого ближчого за страшного сивого пса, якого кликав Мехмедом. Це ім'я перелякало заґребську Міську кав'ярню, та ще й так голосно мовлене. Якби було людське — точно би сказали щось, такий вже був час, але, коли вже було собаче — просто мовчали, чекаючи, що смерть пройде повз них.
Цю історію я почув минулого літа від якихось людей у Подґориці і переповідаю її так, як розповідали мені, без прикрас і виправлень. Був собі в Малесії[66], ще за тої війни, Іса Ш., сіромаха-албанець, жив у халупці, зліплений з болота; коли падав дощ, сусіди йому казали: Іса, Іса, розтане твоя хата, наче льодяник. Мав одинадцятьох дітей, і так йому поталанило, що жінка народила десятеро доньок і одного-єдиного сина, назвав його Крістіаном, не міг вигадати величнішого імені, а хлопчик був гарний і міцний, з очима зеленими, як Скадарське озеро[67] навесні. Іса ним пишався, і коли навантажував грабарку льодяниками та нутом і пішки йшов у Подґорицю їх продавати, йому вже не було так тяжко, як раніше бувало. Бог все влаштував, хвалився Іса Ш., я би зараз цю тачку до Белґрада доштовхав і не втомився, бо знаю, що маю сина.
Його хижку оточували гарні й багаті будинки. Переважно всюди місцеві, де-не-де який зайда, серб чи чорногорець, але жодного такого ж злидня. Були люди, які, щоб не подавати милостиню, купували в нього льодяники і нут, але завжди більше тих, що не помічали чужої біди. Його плямистий пес із пухнастим хвостом, загнутим, як місячний серп, навчений був не гавкати. Собакам добропорядних господарів дозволяється брехати цілими ночами, а бідняцькі мусять мовчати. Щоб їхній гавкіт не потурбував сну сусідів. Такі звичаї у Малесії, та й будь-де, де живуть люди і їхні собаки.
Усі знали: коли пес в Іси починає гавкати, стається щось справді велике. Зазвичай — велике нещастя. Так він загавкав однієї ночі, над ранок вже, коли до халупки Іси приступив якийсь чоловік (ніхто його не знав, Іса теж), тримаючи за руку хлопчика. Чоловік той був серб, перед війною працював жандармом, може, тому його й не впізнали, що уніформи на ньому вже не було, жив десь поблизу, але ніхто нині не згадає, де саме. Коли Іса відчинив, незнайомий чоловік сказав йому, що зі сходу, з Косова, насуваються балісти[68], тому він мусить утікати, але не може забрати єдиного сина. Якщо поведе його з собою, балісти їх наздоженуть, і його вб'ють, і дитя. Чого вони тебе шукають, запитав Іса. Бо я їм в Бога душу винен, відповів чоловік.
Іса прийняв хлопчика. Пообіцяв батькові, що збереже йому життя. То була велика обіцянка, але її в цій ситуації дав би кожен, хто має честь і гідність. Ніхто ніколи не знатиме, чому колишній жандарм, тікаючи від балістів та їхньої помсти, обрав саме Ісу, щоб довірити йому сина. Може, пес в Іси єдиний не кусався, бідняцькі-бо пси рідко кусаються, тому тільки попри нього вдалося пройти до дверей. Може, причини були інші і стосувалися більше людей, ніж їхніх собак. Може, колись він купив у Іси льодяник і тепер вважав, що Іса йому щось винен.
Хлопчик звався Стеван Бойович і був ровесником Крістіана. Якщо поставити їх поруч, здавалося, що це брати. Тільки Стеван мав світліші очі. Такі, наче над озеро спустилося серпневе сонце. Дивився так на них Іса, чудувався і говорив жінці та донькам, як же все так дивно збіглося і склалося, що під їхнім дахом спатимуть уже двоє синів.
Пес Іси теж прийняв гостя так, ніби одвіку знав. Хлопчик сідав на нього верхи, а Крістіан обв'язував псові мотузкою шию, і так вони ходили подвір'ям. Розбігайся, народе, їде бег Скендербег![69] — суворо повідомляв малий на всі чотири сторони, а Стеван тільки гордо піднімав голову і вдавав, ніби, як справжній принц, нікого не бачить і нічого не чує. Так вони бавилися від раннього ранку до пізнього вечора, поки всі троє не падали в пилюку від утоми. Була рання весна, тепло ще не трималося, але, коли вони заплющували очі, пес дихав їм у лице, і тоді здавалося, що надворі літо. Так вони могли собі й далі бавитись, навіть не зрушивши з місця.
Біля опівночі пес знову загавкотів. Іса зіскочив з ліжка, наказав жінці залишатися й, хай там що станеться, не висуватися з-під ковдри. Іса Ш. ніколи нікому нічого не наказував, тому його слова пройняли її до кісток, до кінчика нігтя на мізинці ноги. Усе зрозуміла і завмерла.
66
Малесія — регіон в Чорногорії, що простягається на південний схід від Подґориці до кордону з Албанією.
67
Скадарське озеро — велике прісноводне озеро, також відоме як Шкодер, частина якого належить Чорногорії, частина — Албанії. Незвичайний колір води в озері пояснюють впливом вапнякових порід, які його сформували.
68
Балісти — члени Balli Kombetar, Народного Фронту, албанської націоналістичної, антикомуністичної та антимонархічної організації, що постала у 1942 році. Гаслом балістів було «Албанія для албанців, смерть зрадникам».
69
Скендербег — Георг Кастріоті, очільник албанського антиосманського повстання у XV ст., народний герой, оспіваний у піснях.