Дитина мовчала. Кілька секунд, а потім навіть цілу хвилину, здається, навіть пішла. Усі тікають від таких історій. Зі світу Божого чути гамір, дзенькіт посуду, це урочистість на мою честь, у славу мого довгого життя і праці, а я думаю, як же воно дивно. Виголосили сім промов, усі, від секретаря художнього та літературного гуртків до міністра й президента, і всі кинулись їсти-пити, а про мене забули. І щойно вже я починаю забувати про те дитя, щоб ніколи більше, до смерті не згадувати про нього, моєї руки торкається маленька спітніла ручка.
Це жахливо, каже, спалили твою маму, бо вона співала сумних пісень! Не тільки тому. Чому ж іще? Дізнаєшся, коли виростеш. Брешеш! Яка б це в мене голова мала бути, щоб знати, про що думали ті, які спалювали мам. Напевно ж, не тільки твою. Такі люди точно спалили ще кількох мам. Багато мам уміє співати. Дитина, очевидно, намагалася мене втішити.
Мене залишили в Заґребі, бо я мала свинку, поважно підкреслила останнє слово. Але Голем, він загинув разом з ними. Хто такий Голем? Наш пес, ірландський ґрейгаунд. Великий був, значно більший за тебе, коли сидиш у візку. Якби ти міг встати, я сказала б, що він більший за тебе і коли ти стоїш.
Дівчинка. Тепер знатиму. Але серце в мене застукотіло, коли згадала про Голема, і вже не знаю, що це було, чи справжня дівчинка, чи примарилась від сильного збудження. І далі чути тільки гамір, розмови, в яких не розібрати ані слова, не впізнаю нікого, немає імені, яке б я зараз назвав і покликав на допомогу.
У садку перед нашим будинком, де росли дикі яблуні й груші, стояла батькова філігранна майстерня. Вона завжди була повна золота, але ніхто не боявся, що прийдуть грабіжники. Її охороняв пес, великий, мов кінь лахмітника Савла, який ніколи не гавкав, ніколи не кусався, але його боялися всі, хто приходив з лихими думками й намірами. Добрі не боялися, бо він весело рушав їм назустріч і від радості кидався під ноги.
Пані Екерт, вчителька німецької, так дістала перелом пальця на правій нозі, але вона не сердилася. А як настав час, коли пралі вже більше не прали, коли велике страшне військо оточило Бидгощ[71], мій батько, може, запхав би нас у вантажівку, ми би, може, втікали так, як втікали наші сусіди, і, може, так би й врятувалися, але він повірив, що нас врятує той наш пес. Лихі люди злякаються його і підуть. Ми забилися, всі сімнадцятеро, в його майстерню в садку з дикими яблунями й грушами, і дивилися, як солдати вриваються в наш будинок. Пес побіг до них, але вони не злякалися. Його звали Голем.
Як нашого, зраділа дівчинка. Він теж був ірландський ґрейгаунд? Ні, наш був чорний, великий, і не можна було називати його цим іменем. Шістдесят років уже думаю про те, який страшний гріх вчинив батько, давши йому ім'я Голем. Що ж не так із тим іменем? — здивувалася дівчинка.
Ти не знаєш, хто такий Голем, чи навмисне мене мучиш? Я намацував у повітрі її руку, та її не було. То був наш пес, каже перелякано. Я хотів її схопити, потримати в руках, упевнитись, що вона справжня, але вона, очевидно, вислизла.
«Саро, та де ж це ти, трясця, ми вже думали, що тебе цигани вкрали!» — загримів немолодий чоловічий голос. «Морочиш голову панові? Що вже йому наговорила? Знаєте, це, мабуть, такий вік у неї, п'ять років — бреше комусь незнайомому за милу душу».
Вчора довела до сліз дружину президента. Уявіть, що їй розповіла: що Ребека і я мертві, загинули в автокатастрофі. Але це ще не кінець, не думайте, це ще не все! Сказала, що більше за тата й маму шкодує пса. Ім'я йому дала навіть: Голем! Уявіть собі. І породу його знає: ірландський ґрейгаунд. А куди нам той пес? Ребеки й мене цілими днями вдома нема, хто його вигулюватиме? Крім того, що це за життя собаці в місті. Їм потрібен простір, бігати їм треба. Чи принаймні щось охороняти!..»
71
Бидгощ — місто на півночі Польщі, під час Другої світової належало до Данцізької провінції Західної Пруссії.