Чоловік все не припиняє говорити, а я відчуваю, як вона дихає мені в обличчя. Дихання в неї без запаху, як і в Голема.
Хтось іще пам'ятає Бейтуша Коці і його пса? Гаразд, якби не такий час і якби всі були трохи тверезіші, точно згадали б його. Він мав свій морозивний апарат, зелений, з трьома краниками: ягідне, шоколадне і асорті, і тримав його побіля готелю «Адріа», господар там був Мілован Алачевич, батько малої Міранди, яка бавилася з нами, а потім вийшла заміж за якогось серба і поїхала з ним у Нову Зеландію. На зиму Бейтуш ховав апарат в Мілованову комору, пам'ятаю, якось у вересні я допомагав йому заштовхати його туди, і він пообіцяв, що наступного літа почастує мене морозивом, подвійним асорті, один ріжок знизу, другий згори. Я тоді думав: бреше шиптар[72], матір його за ногу, бреше і все шкіриться мені в обличчя, як перед всіма шкіриться, і вдає, ніби він менший, скромніший від мене, а мені тоді якихось п'ять-шість було. А Бейтуш — трясця, невже ви його не згадали? — мав уже тридцять з гаком, та все парубкував і постійно жартував до дівчат у містечку, мовляв, хай виходять за нього заміж — і житимуть, як королеви чи султанші. Був одержимий бажанням одружитися з далматинкою, і не був потворний, такий, знаєте, типаж Елвіса Преслі, з набріоліненим прилизаним волоссям і тією своєю усмішкою, я її терпіти не міг, бо всім він однаково либився. Але ж ні, я помилявся! Коли наступного року ми приїхали на Перше травня, поки мої старі відчиняли й провітрювали наш будиночок, витрушували постелі, виносили надвір стіл зі стільцями, я вирішив пробігтись містечком, подивитися, хто тут як, коли ж бачу Бейтуша, який щойно виштовхав свій візок з комори і заливає з брудних банок сироп в апарат. «Ти ба, Ґоране, ви вже приїхали! Я тобі винен подвійну порцію асорті, з двома ріжками. За годинку-дві буде!» І все дивиться на мене, і всміхається, ніби мова про серйозний борг, і я йому коліна поперебиваю, якщо не поверне. А його пес — пам'ятаєте хоч його пса, чи вам віскі останні мізки вимив? — усе махає хвостом і крутиться в мене під ногами. Так вже кортіло його копнути, той пес мені завжди здавався лиховісним. Знав, що лиш погляну йому в очі, — а він мав очі чорні, ніби Бейтуш налив у них мороку зі своїх банок, — і того дня мене вжалить оса, чи від старого дістану ременем за те, що сусіду вікно м'ячем розбив, чи ще яка третя біда зі мною трапиться. А й не можна було не подивитися йому в очі, так і вабило подивитися, бо ті очі в нього були вдвічі більші, ніж у звичайного собаки. Було і дещо гірше: він усміхався, як сам Бейтуш.
Мать вашу, ви ще його не згадали чи навмисне збиткуєтесь, щоб я плів казна-що? Гаразд, байдуже, кому тепер діло до Бейтуша Коці з його псом. Можемо змінити тему. Як це — чого я завів мову про нього? Та просто, пригадалося, побачив он, як дівчина морозиво лиже, хоч і зима, і подумав, що у нашому дитинстві морозива взимку не було, і так пригадав Бейтуша Коці та його пса. Крім того, ніколи вам не розповідав, що з ними було після того, як ви двоє перестали приїздити до З. Ну і нащо тепер вам це розповідати, якщо кажете, що не пам'ятаєте його? Начувайтесь, якщо ви справді збиткуєтеся! Серйозно. Але добре, розповім, що було, все одно розмова по п'янці, завтра нічого не згадаєте. А я викладу все, про що тридцять п'ять років мовчав. Навіть на війні не казав, що було з Бейтушем Коці, а ми ж загинути могли. Ви що, справді його не пам'ятаєте?
Хай там як, першого літа після того, як батько продав наш будиночок, я не мав товариства і, здається, трохи казився з нудьги. Не знаю, що мені вступило, але постукав у двері до божевільного Міло Пуйдо, щоб сказати, ніби його Анжелка блядує з шиптаром, який продає морозиво. Уяви мене, чуєш, вісім-дев'ять років, пішов місцевому дуркові й галабурді казати такі речі. Міло — ви точно пам'ятаєте — був закоханий у ту Анжелку, що працювала касиркою в супермаркеті, і роками атакував її, як німці Сталінград. Після того, як вона сто разів сказала «ні», він завжди різав вени, п'ять разів як мінімум приїздила швидка з Плоче.
Сказавши це, я повернувся до «Адрії» та зайняв спостережну позицію, чекаючи, що буде, коли Міло прийде поцікавитися здоров'ям Бейтуша. І нічого не сталося. Міло Пуйдо до вечора не з'явився, а той пес постійно позирав на мене, ми зустрічалися поглядами, я накликав собі нове лихо на голову, а він собі тільки по-псячому всміхнувся, і в наступні дні моя задниця свербіла після татової прочуханки, та ще й на додачу вкусила мене гадюка. Ви собі смійтеся, а я й донині певен, що мене той пес зурочив. Я ледве живий залишився, а коли лікар запитав, як це сталося, відповів: дивився на мене він, всміхався і махав хвостом. Хто? Перепитав той. Бейтуш Коці, мовив я, а мати подумала, що в мене галюцинації від зміїної отрути, і вибухнула риданнями.
72
Шиптар — від етноніма