Ну і от, після того я зробив таке, про що вам стільки років не міг розповісти. Тепер вже байдуже, нам п'ятий десяток пішов, а пиятика ж, бляха, хай всі знають всю правду. Ми з малою Мірандою сиділи на пірсі й рибалили. Заходило сонце, і вона сказала, що це романтично. Я запитав її, чи ми друзі. Так, друзі. А що би ти зробила для друга? Усе. А яке воно, те все? Найбільше. І так ми розмовляли, а в моїй голові народжувався план. Якщо для друга можеш зробити все, сказав я, тоді піди до Мілована, свого тата, і скажи йому, що Бейтуш тебе водив у свою халабуду і вмовляв узяти ту його штуку в рота, бо має смак подвійного асорті. Ще скажи, що так і зробила, але він обманув тебе, тільки сечею смерділо.
Того вечора, коли в «Адрії» саме закінчилася вечеря і на терасі було повно людей, я побачив, як Мілован Алачевич розвалює Бейтушів морозивний апарат, хапає якусь залізяку і замахується. А Бейтуш усміхається, дурнувато і приязно, ніби хоче два динари решти йому віддати. Потім кров ллється на його білу сорочку — пам'ятаєте, по найгіршій спеці носив білі сорочки з довгим рукавом, напрасовані, ніби щойно з кравецької майстерні? — а пес кидається захищати господаря і вчіпляється Міловану в підборіддя. Мілован і не був особливо товстий, але підборіддя мав, як Стане Доланц[73]. Може, це й врятувало йому життя, бо комусь іншому собацюра вгризся би в горлянку і порятунку не було б. А так — тільки добряче його пошматував, поки Бейтуш, весь в крові, кричав: «Не треба, бідако, брате, що ж ти з моїм життям робиш!» Саме так він кричав, роками забути не можу, і не знаю, що це означало, Мілована чи пса він братом називав.
На щастя, в містечку тоді саме опинилася міліцейська машина, інакше б народ Бейтуша Коці лінчував просто на очах у всіх тих німців та італійців. Спочатку його відвезли у сплітську лікарню, а за два тижні — у в'язницю. Пізніше був суд, але в ті часи таке не дуже обговорювалося, тому не знаю, чи засудили врешті-решт Бейтуша Коці. Міранди я спочатку уникав упродовж цілого літа, а потім ми просто розминалися, ніби й не були знайомі. Може, і справді не були. А що було з псом? Та нічого, після того, як шиптар вислизнув із рук, люди пішли цькувати собацюру, що спробував Міловану Алачевичу горлянку роздерти, ішли з косами, сокирами й мисливськими рушницями, приєдналося й кілька туристів, німців з воєнним досвідом, але псові завжди вдавалося врятуватись від них. За три дні потому бачили, як він виє під вікнами сплітської лікарні, одразу ж викликали гицлів, але пса вже там не було. Після того бачили його в Плоче, на залізничній станції. Проводжав потяг до Сараєва і всміхався дітям, що притискали носи до віконного скла. Згодом я полюбив собак, але все одно здригаюся, коли наші погляди зустрічаються. Не знаю, де тепер Бейтуш Коці, але я радий, що пси живуть недовго. Його пес мав би вже понад тридцять п'ять років.
У пам'ять про Славена і Рекса
Ти маєш братика чи сестричку? — питали Драґана тітки в солом'яних капелюшках. Дрібніша тітка, з бородавкою під носом, з якої стирчали три волосини, щипала його за щоку, Драґанові боліло і він хотів, щоб тітки скоріше пішли, тому відповів — не маю ні брата, ні сестри, але тато приведе мені цуцика. Сердитого, щоб кусався! Тітки засміялися, потім друга, більша, запхала руку в сумку і вийняла пакетик желейних цукерок. Цукерки підтали на сонці, обгортки неможливо було відліпити, хоч як мама і Драґан старалися разом, тому довелося викинути ті цукерки в смітник. Відтоді Драґанові завжди, коли його щипали за щоку, пахло желейними цукерками. Та він цього не пам'ятав би, забув би давно, якби тато і мама кожному, хто приходив, не розповідали, як Драґан панянкам Вассерман, старим дівам із Сараєва, що мають будинок у Гружі, розповів, що не має ні брата, ні сестри, зате тато приведе йому цуцика. І тоді всі сміялися.
За кілька місяців потому, за рік, чи, може, за два чи три, Драґан не відчував часу і не розумів, скільки його минає, мама повернулася з лікарні без великого живота. Тато ніс на руках немовля, велике, як буханець білого іліджанського хліба «Золота роса». Пані Мілич поралася по хаті, а тоді в неї втекло молоко і всюди було повно диму. Драґана це веселило, бо в такі моменти всі були розгублені й не знали, за що хапатися. Це твій брат, сказав тато і показав йому буханець. То був не іліджанський хліб, а велика рожева голова з роззявленим беззубим ротом. Драґан розплакався. Голова у відповідь розплакалася теж. Батько з мамою всім про це розповідали, сміялися, а тітки, вуйки, стрийки і сусіди здивовано перешіптувалися, мовляв, як же ці двоє героїчно витримують своє горе.
73
Стане Доланц — словенський політик, шеф югославської таємної поліції та один з близьких соратників маршала Тіто.