Врятувалися, бідолашні! — шепотіла пані Мілич, доки філіжанки дзенькали об таці, а її каву пили знайомі та незнайомі люди, які прийшли висловити співчуття мамі й татові. Врятувалися, бідолашні! — промовляла вона щоразу, як здавалося, що змінився склад гостей на канапі та у фотелях, а люди тільки кивали головами. Час від часу квилила якась тонкосльоза гостя, а тоді колесо пані Мілич знову крутилося — вона йшла на кухню, готувала ще одну велику джезву кави і поверталася, щоб сказати новим гостям: врятувалися, бідолашні!
Братчик лежав на холодних кухонних кахлях і тужив. Тато і мама переносили все спокійно, їм здавалося, що все сталося уже давно, зараз вони просто беруть участь в церемонії, яку треба відбути з поваги до родини й сусідів, тому серйозно хвилювали їх лише Братчик та його туга.
На його поминки не прийшов ніхто, ніхто навіть не питав про нього. Якщо хтось і згадав — одразу ж подумав, що недоречно питати про пса людей, які втратили дитину.
Чи то Рекс і справді розхворівся, чи їх запопав старечий невроз, він із відстані в дві тисячі кілометрів не міг зрозуміти. Але від ранку це вже був сьомий дзвінок, телефон потроху розряджався, залишилася тільки одна поділка на іконці батарейки, та й та могла зникнути з хвилини на хвилину, а вона все ще плаче з того боку, промовляє незрозумілі речення, винуватить його і погрожує, що він більше ніколи їх не побачить, ні її, ні батька, ні Рекса. Рекс доживає віку, у цьому нема жодного сумніву, повторює йому від ранку, а коли помре — батькове серце після трьох інфарктів не витримає. І що вона тоді робитиме без Рекса і без чоловіка, з яким прожила шістдесят років? Якби якимсь дивом і пережила б їхню смерть, точно би руки на себе наклала. Переріже собі вени, вистрибне з вікна у спальні, на тент над терасою, а звідти на бетон, і нехай через це вона піде в пекло, хай закопають її без священика, яке їй діло, нащо їй, убогій, рай, якщо залишиться без свого чоловіка і без Рекса.
Джино слухав материн голос і постійно позирав на ту останню поділку на батарейці — коли ж погасне й вона, коли запанують пітьма і тиша. Кілька разів пробував її перервати, але вона не хотіла його чути. Це її бенефіс, і триватиме він так довго, як вона сама вирішить. Траплялося й раніше, що вона дзвонила, охоплена панікою, бо ж батькові чи Рексу зле, і завжди це була фальшива тривога. Або пес наковтався трави і блював по всій квартирі, з чого вона висновувала, що його отруїв якийсь із лихих сусідів. Чи в старого скакав тиск на зміну погоди, і вона підозрювала, що в нього інсульт. Двічі, як на Страшний Суд, летів з Любляни серед ночі, не встигнувши розплатитись за готельний номер, бо батькові дуже погано, і обидва рази знаходив її в сльозах, натомість батько сидів у своєму китайському кріслі, розводив руками і говорив: «Що поробиш, синку, старість!»
Мав би вже звикнути, і знати, що нічого страшного немає, це просто її невроз, старечі ревнощі, бо він зараз у Норвегії, не настільки близько, щоби бути під рукою. Мстилася йому за те, що цього разу тільки сім днів побув удома, а навесні обіцяв, що залишиться принаймні на чотири тижні. Знав, що проблема в цьому, але не міг залишатися спокійним. Обоє вже старі, а Рекс іще старший за них. Для ретривера тринадцять років — більше, ніж людські дев'яносто. Минулої зими Рекс мав пухлину, він водив його на операції й хіміотерапію, два місяці витратив на його хворобу, замість послухати ветеринара, лікаря Лисицю, що радив приспати пса, щоби бідолаха не мучився, бо хай як успішно пройдуть операції і хіміотерапія, Рексові від життя залишилися тільки старечі муки. Якщо людям доводиться мучитись, бо медицина зробила крок уперед, собаки не мусять, бо не винні в поступі медицини, переконував лікар Лисиця. Він з усім погоджувався, але, коли мова зайшла про відправляння Рекса до псячого раю, він сказав, що про це не може бути й мови, якщо треба — він оплатить найдорожчу собачу хірургію на світі, тільки б його врятувати. Лисиця стенув плечима, за такі випадки, у всякому разі, дорожче платили, але він не знав, навіть уявити собі не міг, що чекало б на Джино вдома, коли б він пригнічено і скрушно повідомив, що Рекса більше нема серед нас.
Після операції і терапії у Рекса змінився характер. Зробився сварливим, гавкав, коли заманеться, а тоді почав ще й кусатися. Уже віддавна був сліпий та глухий, з нюхом справи теж були не найкращі, тому лякався, коли хтось до нього підходив. Батька кусав двічі, бо старий ніяк не міг звикнути, що не можна вже, сидячи перед телевізором, покласти руку Рексові на голову і чухати його за вухом. І замість зрозуміти, чому пес раптом став кусючим, і змиритися з його, як і зі своєю, старістю, він знаходив тисячу виправдань для нього. Пригадав, як 2 травня 1995-го, коли на Заґреб падали «дзвіночки»[76], вони йшли алеєю Дежелича, просто назустріч вибуху біля Хорватського народного театру. «Зблиснуло світло, втричі яскравіше за сонце, і прогриміло так, наче небо проломилося і зараз нас засипле мільйонами м'ячиків для пінґ-понґу, отак все було — жваво пояснював старий — і відтоді у нашого Рекса залишився страх різких рухів і звуків. Він зовсім не винен, що мене вкусив, це я винен». А те, що Рекс десять років після «дзвіночків» не кусався, а зараз раптом почав, того ніяк не пояснював, а Джино і не хотів особливо розпитувати. Однаково в підсумку вийде, що це він, Джино, винен у його хворобі, неврозі чи поганому настрої.
76
«Дзвіночки» — касетні бомби, якими під час війни 90-х Заґреб обстрілювали сербські сили, переважно з пускової установки М-87 Orkan, що була спільним проектом Югославії та Іраку.