Під різдвяною ялинкою пищав тримісячний золотий ретривер. Хлопчик стояв біля вікна і дивився на салют, що сяяв у небі над хмарочосом Цибони[77]. Був розчарований, але не сказав про це. Жінка намагалася відтерти собачі сцяки з килима, але, хоч як старалася, він вже не був білим, як раніше. Чоловік бавився з цуциком. Кидав йому тенісний м'ячик, і той біг за ним. І так — поки знову не впісявся від щастя. Як назвемо його, запитав Чоловік. Рембо, відповів Хлопчик, а небо над Заґребом тим часом стало схожим на небо бомбардованого Багдада з якоїсь пізнавальної телепередачі.
Хлопчик сам переходив усі вулиці, щоразу дочекавшись, коли на світлофорі запалиться зелене. Від вулиці Коперника до Бундека[78] мав пройти сім світлофорів. Жінка і Чоловік ішли на десять кроків позаду і пишалися ним, бо він жодного кроку не зробив неправильно. Ступав на перехід лише тоді, коли горіло зелене. Рембо натягував повідець, а він щоразу сильно смикав його на себе. Кілька разів собача коротко заплакало. Ти мусиш навчитись правил, сказав Хлопчик.
Жінка й Чоловік пішли на роботу, а його вперше лишили самого вдома. Більше тобі не треба нічого боятися, сказав Чоловік, тепер вас двоє. Хлопчик кивнув головою. Пес махав хвостом. Надворі падав сніг, і хто би це без потреби виходив у ту зиму. Хлопчик стояв під дверми і чекав, наслухаючи, коли ж ліфт зупиниться внизу. Зачекав ще кілька хвилин, щоб упевнитись, що він не повернеться, бо вона забула рукавиці чи він — стетоскоп, а потім пішов до їхньої спальні та витягнув з-під ліжка електричний обігрівач.
Увімкнув усі три сектори і чекав півхвилини, щоб розжарилися. Рембо стояв поруч із ним і махав хвостом. Вкуси мене, наказав йому Хлопчик і пхнув свою руку йому під носа. Рембо лизнув руку, відчувши запах того, що Хлопчик місив у трусиках, коли замислювався, і він у покарання нігтями великого і вказівного пальців щипнув його за вухо. Пес пролазливо заплакав. Наче хтось важку шафу, повну книг, поштовхав бетонним коридором. Хлопчика смішив той звук, але дресури припиняти не збирався. Кусай тепер! Рембо стояв, схиливши голову, лапи в нього трусилися, а тоді знову впісявся.
Маєш бути покараний, крикнув Хлопчик, ухопив його за шкурку на загривку, так, як Мама тримала його, Брата і двох Сестричок, переносячи їх з місця на місце, і притулив його носом до розжареного сектора обігрівача. Хлопчик злякався того звуку, що був інакший та сильніший від всіх звуків, які за його шестирічного життя видавали люди. Пес провів день під шафою. Хлопчик злився і не кликав його. Дочекався, щоб обігрівач охолов, як дочікувалася й Жінка, і потім запхав його назад під ліжко. Де Рембо, запитав Чоловік. Он він, під шафою, не знаю, що з ним таке, може, має глистів. Чи якусь небезпечну і смертоносну хворобу, якою може заразити людей. Чоловік усміхнувся. Він пишався розумом та красномовністю Хлопчика.
Жінка, Чоловік і Хлопчик дивилися фільм по телебаченню. Рембо дрімав під столом. Рана на носі, через яку не відчував деяких запахів, давно зажила. Але він і далі боявся Хлопчика. Коли той торкався рукою його морди, від страху він пісявся. Хлопчика це розважало. Показував Жінці той трюк, різким рухом простягав руку до собачої морди, і пес пісяв на паркет. Жінка супилася і говорила, що собаководи з Сіска[79] обдурили Чоловіка і втюрили йому дефективного пса. Брудні селюки, сказала вона. Треба було б поскаржитися на них торгівельній інспекції, сказала вона.
У фільмі великий білий пес убивав чорних. Так його видресирували. Із білими був добрий. Особливо з дітьми. Жінка говорила, що це жахливо, складала руки на грудях, кілька разів у неї з очей потекли сльози. Бач, оце тобі Америка, сказав Чоловік. А нам кажуть, що в Америці свобода і демократія. Не дай Боже моїй дитині такої свободи, сказав Чоловік і погладив Хлопчика по голові. Хлопчик мовчав. Плакав, коли наприкінці білого пса вбили, бо не змогли відучити вбивати чорних.
Рембові дев'ять місяців, щовечора його водять гуляти в Бундек. Попереду вони удвох із Хлопчиком, щоб той звикав переходити вулицю тільки на зелене, а на тридцять кроків позаду йдуть, обійнявшись, Чоловік і Жінка. Бачиш, яке щастя, каже вона. Аби тільки ми всі були здорові, а грошей заробимо, відповідає він. Рембо більше не натягує повідець. Ступає обережно, як по грані, і лише час від часу повертає морду до інших псів у далині. Він слабко відчуває їх, не знає, друзі вони йому чи ні, його ніс напівсліпий, та його охоплює якийсь глибокий і гарячий собачий жаль, коли вони гавкають в його напрямку. Десь на іншому краю світу, в домі добрих людей, хтозна, на віддалі скількох людських метрів, миль, світлових років та галактик, у великому лозяному кошику, що скрипить щоразу, лиш поворухнешся, його Мама, Брат і Сестрички весело гавкотять, коли він про них думає.
77
Хмарочос Цибони — третій за висотою хорватський хмарочос, 92-метровий, названий на честь однойменного заґребського баскетбольного клубу.