Бабусина смерть була останньою окремішньою печаллю в яскравому світі дитинства. Морок, що запанував потім, значною мірою був мороком дозрівання, але більше все ж — анонсом катаклізму, часу, повного смерті, довгих страждань і коротких вмирань. До відходу більше ніхто не готувався, бо війна прищепила звичку сприймати смерть без побивань. Залишилися тільки рідкісні хвилини істерії, зі слізьми та неконтрольованим лементом, які завжди приходять зненацька. Що дрібніша причина, то важче це контролювати. Мелодрами, ніжні історії любові, смерть тварини на дорозі — я стережуся цього.
Оті гектолітри посмертного алкоголю були випиті в перші місяці війни. Роками вони стояли в коморі, щоб дочекатися своєї хвилини і потекти жилами, значно надійніші від крові, яка тільки дивом може залишитися непролитою.
А перстень ще й досі зберігся. Як половина пам'яті, живе собі над глиною під ногами. Друга половина — внизу, зі скелетом діда, похованого в ті давні часи, коли у моргах іще не повводили нових правил.
Колись на Сепетаровац[11] носії на спинах тягали плетені кошики, повні товару, аж до бєлавських крамниць і майстерень на Подхрастових. Віками пнулися вгору по цій неймовірно крутій вулиці, а вгорі зустрічав їх вуличний фонтанчик, чия вода освіжала і дарувала надію, що одного прекрасного дня цей горб просяде під вагою їхньої муки. Фонтан збудував для людей якийсь бег — так давно, що вже й не пригадати, — щоб йому на цьому світі записалася добра справа. Фонтанчик ніколи не пересихав, навіть у часи, коли вантажівки замінили носіїв, а пам'ять про їхні кошики лишилася тільки в назві вулиці.
Добродій Іво жив на початку Сепетаровца ціле своє життя, але й для себе, і для інших він ціле життя залишався чоловіком з Дубровника. Троянди в його садку були пишніші, ніж в інших, брукована доріжка завжди чиста, а його вітання сердечне рівно настільки, наскільки треба, не фамільярне, як у звичайних міщан, але й не зверхнє, як у новоспеченого міського панства.
Ранньої осені 1991-го, після нападу четників на Дубровник, добродій Іво купив п'ятьох курей та півня, повикорчовував троянди й розкопав землю, та ще й знайшов у садку стару засипану криницю. Почистив її, насипав щебеню та обклав дрібним білим камінням. Сусіди знали, що в нього на думці, але не розуміли, звідки такі чорні думки і як може пан добродій перетворитися на брудного робітника, на селянина, здатного терпіти сморід курей.
— Хай собі, якщо, не дай Боже, трапиться щось — то я готовий, а як не трапиться — то я собі добре розважився. Тридцять років прожив між трояндами і не хочу померти, не знаючи, чим вони різняться від курей.
На початку війни в нього був добрий врожай помідорів і салату, а як почала пропадати вода — у нього була чиста й холодна кринична. Із часом веселе кудкудакання вже здавалося сусідам співом райських птахів, звуком, що виводить із царства мороку на денне світло.
— Пан добродій — це пан добродій, а набрід — це набрід, що йому не роби. Вчора ми роздивлялися його між трояндами й думали: ти ба, який пан приїхав з Дубровника, а нині он він серед курячого посліду, а все одно пан.
А коли води у кранах не було вже десять днів, коли пересох і фонтан в кінці Сепетароваца, сусіди з відрами в руках вперше постукали Івові у вікно. Він їм набрав води, вони, звісно ж, пустили захоплену чутку по околиці. Наступного дня перед його будинком зібралося п'ятдесят людей, він і їм допоміг, але прийшло ще п'ятдесят. Ніхто не смів сам набирати воду, щоб не скаламутити криницю.
За кілька днів добродій Іво вивісив на дверях оголошення: «Дорогі сусіди, вода роздається з 10 до 12 та з 16 до 18. В інший час, на жаль, я не зможу вам допомогти». Перед будинком розтяглася довга й винятково чемна черга, Іво запускав трьох водоносів за раз, ніхто не скаржився, навіть не говорив голосно. Правил поведінки годилося дотримуватися, ніби ти в мечеті чи в церкві. Порушникам робили зауваження, часом сам Іво, часом хтось із людей: мовляв, прийшли вони по воду, а не в пивницю, тож хай поводяться відповідно.
У дні масштабних обстрілів, чи коли дув юґо[12], добродій бував трохи дратівливий, але люди намагалися ласкавими поглядами, куртуазними питаннями та дрібними знаками уваги покращити йому настрій. Інколи їм це вдавалося, а інколи Іво поводився, ніби зарозумілий аристократ; сипалися іронічні зауваження, безпричинні попередження, бували й образи. Але у воді він ніколи й нікому не відмовив.
11
Вулиця отримала назву від слова «сепет» (з турецької — sepeti — кошик) — назви високого твердого кошика, який традиційно використовували сараєвські носії.
12
Юґо — регіональний різновид сіроко, південно-східний адріатичний вітер, зазвичай передвісник середземноморського циклону. Теплий і вогкий юґо, як вважається, може викликати дратівливість і головні болі.