Амру війна зробила молодою вдовою. По чоловікові лишилися їй син та донька, і ще могила, яку не навідувала. Що їй, живій, на могилі робити? А війна — то була буря, все менш осяжна з плином часу; і навіть його, свого мертвого чоловіка, вона, замість побиватся, схильна була сприймати як зірку, що згасла в природний спосіб, хоч її небесне світло все ще видно із землі. Інші чоловіки її не цікавили, хоч вона й цікавила їх — доки не з'явився він. Красивий, високий та насуплений, як Сократ, іновірець, фанат міжнародного права й віктимології, він заарештує й засудить усіх, хто почав ту минулу війну, всіх військових злочинців. Американці бачили в ньому одного з виняткових серйозних людей на цих теренах, а вона бачила в ньому чоловіка, з яким життя могла би провести. Якось їй наснилося, що Младен заарештував снайпера, чия куля, пущена з Іґмана, розтрощила голову Мірсадові, коли він тягнув на гору камеру й рюкзак славетного французького філософа, що знімав у Сараєві фільм. На ранок соромилася, мала відчуття, що зрадила Младена уві сні зі своїм покійним чоловіком. Але любов зникла тоді, коли він перед публікою, задоволений та піднесений, як генерал Младич у розпал атаки, розповідав, як вбиває чорних кішок. Вона стояла на зупинці під рекламою гігієнічних прокладок, яку прикрашала фраза «Кров може бути невидимою», і раділа, що від неї не втік останній нічний тролейбус.
У наступні дні вона не відповідала на його дзвінки, стирала непрочитані мейли, викидала його, як один із сотні спам-листів, де обіцяють щастя, багатство і вічне життя. Знову мала лише могилу і своїх дітей, а потім сталося те нещастя. Амра рідко сідала за кермо автомобіля, і то лише тоді, коли доводилося їхати за місто, та й тоді нерадо — але не було вибору, треба було поїхати до Зениці на нараду, а її шеф, Гордон, за день до цього пережив сонячний удар, от і довелося їй сідати в старенький «Юґо-65»[83] та й повзти потихеньку, шістдесят-сімдесят на годину, доїде, як доїде. Траса була порожня, тільки вантажні фури й робітники, що прокладали дорогу, і зрідка якийсь чорний «Ауді» проносився на швидкості в сто п'ятдесят кілометрів, несучи когось у краще майбуття. І раптом, уже на в'їзді до Каканя, зненацька й нізвідки, з розритого рівчака при дорозі і високих бур'янів на узбіччі вискочила кицька, прямо під колеса Амриного «Юґо».
Наш час на землі короткий. Коротка кожна мить, бо промайне і не залишить по собі нічого. Та буває, коли на змиг ока поєднаються людський сумнів і давня зачаєна думка. Так Амра за два-три метри від кицьки міркувала, що ж їй робити. Продовжувати свій шлях і сподіватися, що кішка проскочить між колесами? Не звертати уваги на живе створіння, бо не годиться людині через кицьку гинути? Чи вивернути вбік, на узбіччя, тим шляхом, яким щойно пробігла чорна кицька? Думала про своїх дітей — можуть лишитися самі, якщо з нею щось трапиться, думала про те, як поширювалась би звістка про її смерть, хто б кому дзвонив і про що би говорили по кав'ярнях, думала, що любить життя, що боїться миті, коли не залишиться нічого, жодної думки.
Різко вивернула праворуч, проламала відбійник, машина перескочила розритий рівчак і врізалася в горб. Якийсь час — може, кілька секунд, може, кілька годин — Амра була не на цьому світі. Не була при тямі, і свідомості не втрачала, то було щось третє. Вилазячи з розбитого авта, що смерділо бензином і паленим пластиком, думала про те, що не потрапить на нараду. Її втішала думка, що кицька вижила. А тоді спало на думку, що, може, і ні. Ледве не розридалася, коли ж спробувала вдихнути трохи глибше — відчула, як страхітливо болять ребра. Ніби хтось між них ножа встромив чи велетенська кицька вп'ялася кігтями.
83
«Юґо» — автомобіль, що випускався югославською фабрикою Zastava Auto у містечку Краґуєвац, спроектований компанією Fiat на базі моделі