Коли доповзла до траси, побачила, що кицька спокійно сидить на тому боці магістралі, нашорошивши вуха і поклавши хвоста на передні лапи. Була абсолютно чорна, без жодної білої крапочки, саме з тих лиховісних кицьок, що приносять нещастя. Якийсь час вони дивилися одна на одну, а потім кішка встала і легко й м'яко зникла в кущах. Амра більше не могла рухатись.
Хоч вона й не давалася чути, хоч порвала з ним у спосіб, який важко назвати людським, Младен Г. перевернув півміста і півсвіту, тільки б знайти для Амри М. доброго лікаря і лікарню. У Сараєві хитали головами й говорили, що вона може не вижити, а як виживе — гарантовано не зможе ходити, а в Заґребі йому сказали, що в Стокгольмі працює один хірург, сам боснієць, лікар Стевович, ніхто краще від нього не знається на цьому виді травм. За два дні Младен Г. організував транспортування Амри М. до Стокгольма, де лікар Стевович одразу прийняв та прооперував її. За місяць її поставили на ноги, за два вона повернулася в Сараєво.
«Не треба мені дякувати, то був мій людський обов'язок!» — коли вона подзвонила, він виголосив фразу, давно приготовану для цього моменту. Але все-таки вони зустрілися в «Чотирьох кімнатах пані Сафії», сиділи на віддалі одне від одного і пробували розмовляти. Вона не бачила у ньому свого рятівника, бачила й далі того, хто розважає товариство історіями про роздушування чорних котів на дорозі. Це турбувало її, охоплювала паніка, і, як завжди в таких випадках, вона почала нервово сміятися й крізь сміх оповідати, як сталося нещастя. На магістраль вискочила абсолютно чорна кицька, загальмувати ніяк не вдавалося, а роздушити тварину теж не хотіла, тому різко звернула праворуч, пробила відбійник і врізалася в горб. Обоє сміялися: він — бо думав, що здобув життєву перемогу, а вона — від нервів і тому, що хотілося втекти від самої себе. Не могла змиритися з власною невдячністю. Якщо хто й дивився на них збоку — точно побачив би двох найщасливіших у світі людей. Війна для них закінчилася, скоро назавжди виїдуть з цієї горопашної країни…
А тоді він раптом посерйознішав: «Бачиш, як воно. Я вірю, що чорні кішки приносять нещастя і чавлю їх, щоб уникнути біди, а ти віриш в інше — і мало не загинула». Вона подивилася на нього таким самим поглядом, яким дивилася на неї кицька з другого боку дороги, перш ніж зникнути в кущах, і сказала йому: «Ні в що я не вірю, та боюся гріха». У відповідь на це він знову порснув сміхом і, нехотячи, кінчиками пальців, намацав ті вузли, що кілька днів тому з'явилися на горлі.
Від зими до пізнього літа він лежав на батареї під вікном у вітальні, завжди розвернувшись до столу, за яким сидів його господар Іван Шарич, старший бухгалтер Служби соціального обліку, який завершував те, що не встиг на роботі. Це було того року, коли спливла афера «Агрокомерца»[84], а Фікрет Абдич сів у тюрму за фальшиві облігації. Перед Шаричем щодня лежало багато облігацій із адресами та адресатами по цілій Югославії, значно більше, ніж пройшло через Абдичеві руки. І суми були більші, ніж ті, за які чоловік пішов під суд. Утім, нічого надзвичайного. Перед кожним старшим бухгалтером, а було таких восьмеро, лежало стільки ж тих облігацій, і жоден, окрім нього, не здіймав довкола цього паніки.
Але тієї зими з Іваном щось трапилося. Народився страх, що в період перших весняних зубних болів почав рости. Коли зуби після цілонічної муки припиняли боліти, страх не зменшувався. Потім настала рання червнева спека, Іван обливався то гарячим, то холодним потом, а страх, що доти розпух, як тіло Петра Челика[85], відтоді ніколи не меншав. Із сьомої до третьої він замикав облігації в сейфі, пильнуючи, щоб їх не вкрав якийсь колега, прибиральниця чи буфетник Різо, що постійно, аби задурити голову, розповідав масні анекдоти. О третій, втомлений і змучений зубним болем, він виймав облігації з сейфа, складав у валізку, яку приковував ланцюгом до руки, ішов додому, відкривав її, розкладав облігації на столі й починав працювати. А о десятій, закінчивши всю роботу на цей день, міг трохи поїсти. Тільки після того, як він замикав рахунки назад у валізку, Розі дозволялося зайти до вітальні та поставити перед Іваном фаршировані перці, кнедлі з абрикосовим джемом і компот з трояндових пелюсток.
У ті хвилини обоє бували трішки щасливі. Він забував на мить про облігації, яких у нього більше, ніж в обвинувальному вироку Абдича, а вона щодня в той момент думала те саме: що ж це зі мною, от я дурна — думала, бідолашна, що чоловік мій збожеволів, а він, подивіться-но, їсть кнедлі й аж сопе від задоволення, запиваючи їх трояндовим компотом. Пані Розі здавалося неможливим, щоб ненормальний чоловік пив її трояндовий компот, хай навіть він їй сто разів чоловік, і хай навіть вони тисячу років разом, а не якихось сорок.
84
Афера «Агрокомерца» — гучний фінансовий скандал 1980 років, один з найбільших в історії Югославії. Директор компанії «Агрокомерц» Фікрет Абдич, політик та бізнесмен, згодом засуджений також і за військові злочини, випустив облігації без покриття на суму понад 400 мільйонів доларів. Процес у цій справі тривав понад три роки. Наслідком стало падіння успішної компанії, яке підкосило югославську економіку.