Єдиним, кому дозволялося перебувати в кімнаті, коли Іван Шарич облікував облігації, був кіт: білий, як сніг, без жодної плямки на собі, з одним світло-синім та одним сірим оком. Світло-синє було, як морське дно в Тучепі[86], коли пражило найсильніше сонце, а дружина послала Івана наколоти мідій на обід. Сіре було — як дно горщика, на якому вибито напис «Ґоріца, Югославія». Івана дивували й ті різнокольорові очі, і його біле хутро, а понад усе — спокій цієї істоти. Дав йому ім'я Гваделупе — це було найдивніше слово, яке лише зміг пригадати. Він трусився і перебирав папери пітними руками, ніби під ним безупинно хитається земля і щомиті може його проковтнути, і дивився на свого кота, як на єдину міцну опору.
Щоранку після того, як Іван Шарич ішов на роботу в ту будівлю, перед якою й нині, коли героїв цієї історії вже нема серед живих, горить вічний вогонь, Гваделупе вискакував на підвіконня над батареєю, з підвіконня — на черешню, сторчголов спускався її стовбуром на землю і зникав у високій траві, у заростях кропиви під розхитаною огорожею з колючого дроту. Ймовірно, проникав і за огорожу, тільки ніхто не бачив його з того боку. Якби бачили — то сказали би, бо всі сусіди бодай чули, якщо самі не бачили, про білого кота Шарича. Одні вірили, що це ангел, інші лякалися його, як чорта, через те синє око, що часом здавалося оком людини, холоднокровного вбивці. І, звісно, не було таких, які думали, що Гваделупе — просто альбінос, а поза тим такий самий кіт, як інші.
Додому вертався тим же шляхом — на черешню й у вікно, завжди за десять хвилин до того, як Іван приходив з роботи. Зазвичай це було біля третьої двадцять, але, якщо справи затримували господаря в місті і він не повертався до шостої, Гваделупе на своїй батареї опинявся за десять шоста. Часом траплялося, що вітер зачиняв його вікно. Тоді він сидів на карнизі, нявчав і висунутими кігтями стукав у віконне скло, шкріб його. Той тонкий звук, якщо ви його колись чули, коли кицька шкребеться кігтями по склі — один з найпам'ятніших звуків у житті, як звук дитячого плачу, артобстрілу чи хвиль, що піняться і набігають на берег. Коли Роза відчиняла йому, Гваделупе коротко нявкав. Інколи це звучало сердито, але переважно було звичним вітанням.
За п'ятнадцять хвилин вони вже залишалися наодинці з господарем у вітальні. Іван відкривав свою валізку, витягав і розкладав на столі рахунки, а Гваделупе кліпав до нього. Споглядав за ним пильно, але ліниво. Якби Іван почав потопати, Гваделупе не кинувся б на порятунок, навіть не закліпав би частіше. Та це не означає, що не любив його. Інколи здається, що коти, особливо такі яскраві особистості, вважають, що для людей однаково нема порятунку і що їм треба дозволити потонути, зникнути. Себе ж коти вважають вічними, і в цьому, мабуть, мають рацію.
Щодесять хвилин Іван мусив глянути в його бік. Гваделупе ніколи не засинав, поки він працював. Може, було б легше, якби заснув. Може, тоді б Іван Шарич, старший бухгалтер Служби соціального обліку, збагнув би, які безпричинні й безглузді страхи його і тривога. Тільки подумати — підозрював буфетника Різо, що той викраде і перепише облігації, і то з чистого шкідництва, щоб побачити його за ґратами, у товаристві Фікрета Абдича! Якби Гваделупе хоч раз заплющив очі, як це роблять щонайменше п'ятдесят разів на день, на десять хвилин, усі Господні коти, якби заснув, як людина, муркотів уві сні, як муркоче кожна чиста котяча душа, Іван, можливо, повернувся би до тями. Покликав би жінку, гукнув, прочинивши двері вітальні: «Розо, моя Розо, я повернувся і не можу повірити, де доти був!» Вона обійняла би його, і ця історія пройшла би повз нас, як пройшло стільки звичайних котячих історій. Та цього не сталося. Іванові не судилося, щоб Гваделупе заплющив очі.
Одного дня Гваделупе вже біля полудня стукотів і шкріб кігтями по віконному склу. Коли Роза відчинила, він і не нявкнув, просто тихо заліз на батарею, ніби щойно вкрав на кухні шніцеля та боїться наслідків крадіжки, коли її помітять. За десять хвилин у дверях з'явилися двоє міліціонерів. Ноги в неї помліли, та знала, що сталося, ще до того, як їй сказали. Прийшовши на роботу і побачивши, що його валіза порожня, Іван Шарич розкричався, а потім, як лев, кинувся на буфетника Різо, який саме з'явився з тацею із вісьмома чашками ранкової кави для вісьмох старших бухгалтерів. Повалив його на землю і ледве на задушив, хоча Різо був на голову вищий від нього. Така сила прорізається в людині, яка втратила все.