Пан Раубер дивився на неї здивовано: «Як же так, Алісо?» Вона вхопила його за руки, достоту як балувана єдина донька з чорно-білих американських комедій, і промовила плаксивим голосом: «Але, тату, прошу тебе, ти маєш це зробити для мене!» Він кивнув і спробував звільнити руки, які вона міцно стискала, та лишився в полоні, бо Аліса була сильніша. «Тату, пообіцяй мені, що не будеш називати її інакше. Може статися щось жахливе, якщо ти зміниш їй ім'я!» Пан Раубер був хворобливо забобонний чоловік, і вона це використовувала.
«Алісо, ми виходимо!» — казав їй, і вона вискакувала зі світло-зеленого плюшевого крісла, у якому сиділа колись пані Раубер. Те крісло він вже був би викинув з хати, щоб не нагадувало про покійницю, яка одного вечора після сімейної трапези просто потонула в ньому і зникла, ніби сніговик навесні, але вже не можна було, через собаку. Зараз це практично її крісло, негарно було б викидати його з квартири. «Алісо, матері твоїй лихо, зачекай, хай же я двері відчиню!» — сердився на неї, шукаючи по кишенях ключі та мобільний телефон. Там, в Америці, зараз північ, закінчуються останні кіносеанси, прийоми, вечірки, так що Аліса може подзвонити. Хвилюватиметься, якщо він одразу не відповість. Але, на її думку, він задовго шукав телефон, Аліса двічі гавкнула. «Мовчи, дурна! — прикрикнув на неї. — Усіх сусідів побудиш!»
Спершу було дивно називати собаку і доньку одним іменем. Може, це й турбувало його, але пан Філіп Раубер — такий чоловік, що ніколи не зізнається, навіть якщо й турбує щось. Розумний завжди вміє підлаштуватися, це тільки дурнів завжди щось турбує. Згодом звик до двох Аліс і, коли кілька разів за короткий проміжок часу повторював ім'я, вже й не знав, про яку Алісу думає. Собака була весела, легковажна і трохи придуркувата, як ті анорексичні моделі, що на телебаченні розповідають про своїх лисих молодиків, він сам чув. З минулого життя в неї залишився страх, зачувши дзенькіт скла, вона забивалася під ліжко, звідки її не можна було вигнати й мітлою, сахалася депільованих жіночих ніг на високих підборах і чорних чоловічих холош. Другу Алісу ніяк не можна було назвати придуркуватою, вона ламала чоловіків, мовби спагеті перед опусканням в окріп, була крижана й фатальна, і не боялася взагалі нічого. Але щоразу, коли він кликав Алісу, байдуже, яку з двох, якась частина собачих рис транслювалася на жінку і навпаки. «Алісо, не бешкетуй!» — просичав він, коли вони спускалися сходами у темному під'їзді, а вона підходила до кожних дверей і стукала хвостом по них. «Одного разу вийде доктор Вілич у піжамі, тоді буде непереливки нам обом». Сучка йому всміхалася, а пану Рауберу здалося, що робить це якось зверхньо, так само, як Аліса всміхається маленьким, рум'яним та гладеньким послам тих країн, що мають атомну бомбу.
Колись давно пан Раубер працював у «Вінчі»[89] над проектом атомної бомби. Але про це ніколи не говорить, було і загуло, інші часи були, ми вірили в інші речі, тепер, коли бачимо себе на старих фотографіях, із задертими підборіддями, сповнених впевненості в собі, нам здається, що це хтось інший. Аліса народилася в Белґраді, бо він працював у «Вінчі». Якось він їхав поїздом із Заґреба, повертався з похорону Розіки Левенфельд, батькової зведеної сестри, на вокзалі не працював жоден кіоск, в усіх трьох був переоблік, і газети він купити не зміг. У купе з ним їхали доволі молода жінка та її дванадцятирічна донька. Дівчинка читала книжку «Аліса в країні Див». Коли у Новській вони зібралися виходити, пан Раубер вперше і востаннє в житі продемонстрував хоробрість аж такого рівня і запропонував дитині, що за червону купюру в сто динарів був би відкупив її «Алісу». «Мені нема чого читати!» — додав пригнічено. Мала відмовилася від грошей і кокетливо подарувала йому книжку. «Однаково я все це вже значно переросла», — мовила поважно. На белґрадському вокзалі його чекала дружина. «У нас буде дитина», — сказала перелякано. «Це буде дівчинка і зватимуть її Аліса», — відповів тоді.
«Алісо, стояти!» — строго наказав він. «Алісо, вперед!» — сказав трохи м'якше, і вона побігла через дорогу і далі — в парк. Квапилася, бо хотіла пісяти, чи не вміла нічого більше, тільки квапитись, тому мало не налетіла на робітницю, у якої на голові була барвиста хустка. У неї було кілька хусток, і міняла вона їх, як здавалося Рауберові, в середньому щоп'ятнадцять днів. Жінка зупинилася, зупинилася й собака, та все ж вони так і не глянули одна на одну. Аліса шугнула в неї за спиною на газон, мокрий від ранкової роси, розставила лапи і швиденько попісяла. За кілька кроків зупинилася знову, хребет в неї вигнувся, як напнутий лук, повернула голову й очима шукала його лице і погляд, а що він не зупинявся — її очі та голова рухалися, наче проводжали океанський лайнер із нью-йоркського порту. Аліса какає, сказали б ті, хто не в курсі. Тут потрібне якесь важче, серйозніше слово. Роблячи це, вона посилає йому свій найчарівливіший меланхолійний погляд. Пан Філіп Раубер на тлі білої Алісиної шерсті чітко бачить її темні вії. «Вона щоразу пробує мене звабити!» — говорив у своєму картярському товаристві, а вони сміялися з цього, як з легкого, невимушеного жарту. Взагалі ж він і не жартував. Ось і зараз супроводжує його поглядом, поки він гуляє всипаною рінню стежкою, і йому дрижаки проходять по хребту, наче він щеня якесь чи вже змаразмів на старість. Не хоче на неї дивитися, бо тоді чари розвіються, тільки в сліпому куті правого ока бачить Алісу, розфокусовану й гарну. І тоді машинально хапається за телефон в кишені, якщо завібрує, бо Аліса дзвонить — щоб її почули, щоб одразу відповіли.
89
«Вінча» — дослідницький інститут в околиці Белґрада, що займався проблемами ядерної зброї.