«Алєксєй нерозумний! — сміявся вчитель. — Царевичу Романову не треба було бути розумним, бо він мав голубу кров. Розум потрібен потворним і тим, чиє життя зводиться до порятунку власної голови перед сильними світу цього». І справді, підтвердить кожен, хто ті часи пам'ятає, якою шляхетною парою були Белімаркович та його пес. Або — використаємо слово з тих, яких учитель так послідовно уникав — були лєпі[99]. Алєксєй, гострий, як бритва та білий, як Арханґельськ, а Ісидор Белімаркович — високий та ставний старий, із довгим сивим волоссям, завжди в чорному, у чорному ж капелюсі з широкими крисами, завжди глибоко насунутому на очі. Пес був завжди готовий тихо загарчати, а в чоловіка танцювали губи, готові сміятися, щойно хтось надійде.
За кілька днів після початку війни їхні погнали наших. Зарізали вчителя Іво і його дружину Любіцу, а хату підпалили разом із дитям в колисці. Хто б це не вчинив — йому було нелегко, та тільки після такого можна було сказати напевне: наші підуть і довго не повернуться. Вождем біженців був лікар Йозо, і коли видерлися на вершечок гори, звідки було видно цілий В., він голосно заклявся, що повернеться. Алєксєй тихо загавкав, коли почув, а вчитель продовжив малювати. Це була бозна-яка вже його картина з мотивом містечка в долині, над яким лише пролітали сезони і змінювалися погодні умови. Дехто прощався з ним, ідучи, а він — хто б сумнівався — тільки коротко засміявся.
За три роки, на світанку, наші повернулися прогнати їхніх, але ті були завбачливі і втекли раніше, перш ніж їх вдалося прогнати. На дубовому столі ще холонула кукурудзяна каша з кислим молоком, а Христос на стіні над грубкою чудувався, куди так раптом поділося його мале стадо. Дрова за хатою ще тремтіли від останнього удару сокири, барабани пралок, завершуючи останній цикл, ще крутилися, а людей вже не було. Залишилися тільки ті, що їх не було кому забрати, старці, яким смерть і так стискала горло міцніше за комірець сорочки, і стариці, які старанно молилися святим Джордже і Йовану про щось таке, назву і сенс якого можуть знати лише святі. І, звісно ж, залишилися Алєксєй та Ісидор. Півгодини, чи й менше, між їхніми, що за кермом тракторів зникли з містечка, і нашими, що їхали на танках проганяти їх, протривала золота доба В. Ніколи ще це місто не було таке гарне, осяяне найчистішим світлом раннього серпневого ранку, коли Земля, як добра і вірна піддана, схиляється перед Сонцем. Усі двері були прочинені, лиш де-не-де в подвір'ї панував безлад, а крізь розчахнуті перед нічним добрим сном вікна долинали звуки ненаситної й солодкої православної молитви, як голоси людей, які, перелякані, охоплені жахом, перетворюються на цвіркунів.
Професор Ісидор Белімаркович узяв мольберт, фарби та пензлі, і вони вирушили на гору раніше, ніж зазвичай. Алєксєй ішов поруч із ним, але якось ближче, ніж завжди, і без найменшого інтересу до всього, що інші пси, а після них і люди, радісно прагнуть обнюхати й обпісяти. Нагорі їх чекало троє людей з рушницями. Стволи так блищали на сонці, ніби їх зробили з нержавійки. Алєксєй загарчав, а професор розреготався. Двох бачив уперше, а посередині, в камуфляжній уніформі з нашивкою на грудях, стояв лікар Йозо Обрдаль. Коли їхні погляди зустрілися, лікар підняв рушницю і спрямував дуло просто на вчителя Ісидора Белімарковича. Високий старий затремтів од страху, але не перестав сміятися. І мовив: «Лікарю, будьте čovek!»[100]
Проколовся нарешті, вимовив підступне слово — просяяв лікар, як цілий той народ на день звільнення, і вивергнув те, що носив у собі роками: «Я тобі не čovek!»
Пролунали два постріли, а потім і кілька черг підряд. Але все марно. «Із двох метрів не поцілив у пса!» — глузували потім з лікаря. «Подивився би я, як ти його поцілиш, такого тонкого, що та бритва!»
Про того дивного чоловіка, вчителя малювання Белімарковича, у В. швидко забули, але не про білого російського хорта. У тому містечку він ще й досі приходить у сни до наших дітлахів і лякає їх. Хоча діти ні в чому й не винні.
Цю садибу мій дід купив у 1949-му. Люди зазвичай кажуть, що вже п'ятсот років живуть на тому самому місці, певно, думають таким чином підкреслити право на свою землю і свій будинок, але я не з таких і точно скажу, як усе було: цю садибу дід купив у 1949-му. Не знаю, у кого купив і хто був той хтось за національністю, куди поїхав, це мене й не цікавило, поки був живий дід. Потім надійшли інші часи, люди почали розпитувати про такі речі, та вже не було його, щоб мені розповісти.
99
Гарні. Сербське Іері — лепі, хорватське ljepi — лєпі — у цьому випадку теж слово-маркер.
100
Будьте людиною. Белімаркович вимовляє