Холодним потом облився містечковий швець Гуго Маєр, коли на дверях корчми побачив напис: «Жидам і собакам вхід заборонено». Батько дев'ятьох дітей, вісьмох дочок та монголоїдного сина, миршавий, кривоногий та згорблений, низьколобий, зі скошеним підборіддям і великим гачкуватим носом, хворобливий скнара і лихвар, він давно носив прізвисько Жид. Пишався ним, часом навіть представлявся як Гуго Жид, аби лиш йому дали спокій, аби збагнули, що в нього такий характер через те, що він інакший від них. Не давав грошей на ремонт церкви, не допомагав бідним, але всіх вісьмох дітей хрестив у потрібний час. Усі думали: чинить так, щоб діти мали інакшу долю, ніж він, і за це поважали його.
Гугова жінка Брунгільда, ще дрібніша й носатіша за нього, була насправді його кузиною. Це робило їхнє життя практичнішим і дешевшим, а того дня, коли він повернувся додому сповнений жаху, — їм обом легше було перевертати все по шухлядах, шукати свідоцтва про народження та хрещення і складати великою мірою спільне генеалогічне дерево. Маєри спершу народжувалися в маленьких містечках на сході Польщі, звідки тікали від злиднів та поганої репутації родини. Потім народжувалися в Баварії, але й там було не краще, оскільки багаті мюнхенські хазяї рідко й мало платили своїм носатим пралям і їхнім носатим братам, садівникам та шевцям. Потім народжувалися в Австрії, а тоді й у Хорватії, в Боснії та Банаті[102], а Гуго і Брунгільда народилися в Трієсті. Хоч де з'являлися на світ — завжди були правовірними католиками, які ніколи не сподівалися від життя нічого доброго. Якби сподівалися — може, змінили б віру. Але вона, як і миршава згорблена постава та гачкуватий ніс, залишалася незмінною в їхній родині.
Гуго і Брунгільда знайшли свідоцтва про хрещення спільних бабусі й дідуся, як і його діда по матері, але свідоцтва про хрещення Гугової бабці Рахілі Анґеліки ніде не було. Урешті вони знайшли навіть її бабу й діда, яких не шукали. Знайшли членські книжечки церковних хорів та поховальних товариств, від Лодзя на півночі до Мостара й Столаца[103] на півдні, дешеві мідні та олов'яні хрестики, сімейні фотографії, зроблені перед церквою у Бозовичі, в Банаті, але не свідоцтво про хрещення бабусі Рахілі Анґеліки Стикель. Гуго заплющував очі та ясно бачив, як його в кайданках ведуть на залізничну станцію, щоб приєднався у таборі до родини аптекаря Мойші Леві. Марно Брунгільда переконувала його, що такого не може бути. Коли людині ціле життя не щастить, всяке може трапитись.
У неділю вони пішли до церкви, вперше за останні десять років. Зайняли цілий ряд, а Гуго навмисне сів скраю, щоби вкинути монетку в скриньку для пожертв. Капелан Гектор усміхнувся й сказав: «Дякую, Жиде, це для нас виняткова честь!» Шкода, що немає пристрою, яким би можна було виміряти людський страх, бо тоді би, можливо, хтось і зглянувся над Гуго Маєром, містечковим шевцем, скнарою та лихварем. А так людям було байдуже. Їх цікавило лише, чи було Жидові тяжко розлучатися з монеткою, яку вкинув до скарбнички. Його життя коштувало рівно стільки ж.
Але є щастя на світі! За якихось десять днів саме щастя на коротку мить осяяло Маєрів дім. Із села у Штирії, з парафіяльної церкви святої Барбари, прийшло свідоцтво про хрещення бабці Рахілі Анґеліки Стикель із супровідним листом пастора Івана Вольча: «…я поквапився виконати Ваше прохання, бо знаю, що може означати для Вас за нових обставин і злих часів, як може захистити Вас ім'я Вашої бабусі, покійної Рахілі». За цим ішло повчання про старозаповітну Рахіль, але Гуго Маєр його не став читати. Був занадто збуджений та щасливий. Того ж вечора знову зайшов до корчми, на дверях якої було написано: «Жидам і собакам вхід заборонено», і замовив свої двісті ракії.
— І нехай більше ніхто не зве мене Жидом, коли ваша ласка, бо я йому писка розіб'ю цією-таки пляшкою. Я — австрієць, католик, і звольтеся мене таким уважати! — кричав собі, а люди підсміювалися, та ніхто до нього навіть не звертався. Хоч він би й хотів поговорити з ким-небудь. Даремно, з Гуго Маєром ніхто не хотів розмовляти. Він просто добрий швець, в усьому ж іншому — сміття.
102
Банат — географічний та історичний регіон у Центральній Європі, поділений нині між трьома державами: Румунією, Сербією (Воєводина) та Угорщиною.