Тільда була донькою Мартина Шлаєра, торгового представника Третього Рейху в Заґребі, фюрерового приятеля ще з мюнхенського періоду, високого і показного чоловіка, за яким зітхали всі жінки від Праги і Братислави до Белґрада і Солуна[104]. Так принаймні думала фрау Мімі, його секретарка і коханка, Тільдина нянька і мачуха відтоді, як пані Джорджина померла у пологових муках. Берлінські лікарі цілий день та всю ніч витягали з неї дитину, що ніколи не буде ходити, не зможе самостійно їсти, з величезним зусиллям говоритиме і, як сказав Шлаєрові лікар Вернер Іллі, не доживе до вісімнадцяти. З головою в Тільди було все нормально, дівчинка навіть була дуже розумна й зріла для своїх років. Коли по радіо, у 1940-му і в два наступні роки, слухала промови фюрера, від зворушення по щоках у неї текли сльози. Від початку 1943 року в неї не стало сліз. Чи просто татко Шлаєр, вічний оптиміст, утішався цією думкою.
Це було 5 травня 1945 року, вдалині цілими днями не стихав гуркіт, ніби в часи затяжних літніх гроз, по шосе поруч із Ботанічним садом їхали вантажівки з солдатами, зусібіч підступав рейвах, але фрау Мімі була доглянута, як і щодня, взута в черевички на високих підборах, які татко Шлаєр виписав із Цюриха, бузковий костюм, на лацкані — брошка з чорним каменем, на голові — капелюшок з маленькою кокетливою вуаллю. Правда, все це було б доречнішим для вечірньої прогулянки, але такий був принцип фрау Мімі: що темніше у цій жахливій країні, що страшніше в цьому слов'янському місті, що більший безлад на вулицях, зі сміттям і бандитами, повішаними на ліхтарях, то вишуканіше вона вбиратиметься. Немає кращого способу продемонструвати цьому дикому народові, що ти інакша. Штовхала через дорогу візочка з Тільдою з таким виглядом, ніби у Відні підносить імператорові скарб, що в останню мить врятує королівство, або ж приносить фюреру в подарунок секретну зброю. З вантажівок на неї витріщалися похмурі вояки-усташі, але вона вдавала, що не помічає їх. Жоден їй услід не засвистів, і це раптом стурбувало її.
А в саду — тиша і спокій. Розлогі старі крони проковтнули всі звуки. Уже не чути ні вантажівок, ні гуркоту зі сходу. Усе так само, як і навесні 1941-го, коли з надією та вірою вони приїхали до цього міста, хіба що ніхто тепер не прогулюється. Тільки її кроки та коліщатка Тільдиного візочка скриплять по рінистій доріжці. Дуб англійський, дуб скельний, евкаліпт, сербська ялина… Фрау Мімі повторювала імена дерев і почувалася все нещаснішою і печальнішою. Навіть сльози потекли. Тільда корчилася у візочку, шукаючи поглядом очі Мімі. Але зараз її змагала власна мука. Чому жоден усташ не свиснув їй услід?
У ту мить з'явився ще дехто. Фрау Мімі більше за все на світі, може, навіть більше за павуків та змій, боялася собак. А перед нею стояв коричневий короткошерстий пес, трохи схожий на добермана генерала Глайзе, але значно худіший за нього, зовсім худющий, аж ребра видно. Стояв, дивився на них і не рухався.
Фрау Мімі застигла на місці, міцно стискаючи гумові ручки Тільдиного візочка. І дівчинка заспокоїлася, минулися корчі, не шукала більше погляду Мімі, дивилася натомість на пса. Він раптом сів, підняв голову і на грудях у нього показалася велика біла пляма. Для будь-кого іншого це була б звичайна біла пляма, що її можна побачити на грудях стількох псів-покручів, але фрау Мімі побачила дещо інше, побачила єврейську зірку, правильну, шестикутну. «Що це таке?» — запитала в паніці. «Давид», — відповіла Тільда, просто щоб сказати щось. Вона не злякалася собаки, не побачила в білій плямі на хутрі нічого, окрім білої плями, а ім'я Давид вимовила просто так, аби підтримати розмову, або ж пес худизною своєю нагадав їй старого швейцара на дверях будинку, в якому вони жили. Але фрау Мімі, нажахана, навіть не згадала про того Давида, якого бачила кожного Божого ранку, натомість подумала, що й Тільда бачить в собаці те, що вона сама: втілення єврея, що прийшов помститися. Зробила два кроки назад, але далі не могла, бо увімкнулося гальмо на візочку. Щоб відпустити його, фрау Мімі мусила присісти і перемістити пружину, але тоді пес міг підскочити й перегризти їй горло… Після коротких роздумів собака теж зробив два кроки вперед і знову сів. Фрау Мімі знову побачила велику білу єврейську зірку.
Так вони стояли супроти пса п'ятнадцять хвилин щонайменше, але фрау Мімі більше не наважилася поворухнутися. У якусь мить подумала про втечу: Тільду покине тут, сама вибіжить на шосе, закличе першого зустрічного усташа, щоб застрелив скаженого пса із єврейським знаком на грудях, але одразу ж її ніби окропом облив сором. Вона любила Шлаєра, і він любив її, хоча в його оточенні не бракувало красивіших, молодших і войовничіших за фрау Мімі жінок. У певний спосіб вона любила й Тільду, хоча час від часу думала про те, що станеться за три або чотири роки, коли дівчинці буде вісімнадцять або дев'ятнадцять, і коли її хребет викривиться настільки, що витисне з легенів останнє повітря, чи тоді вони з Мартином стануть справжніми чоловіком і дружиною, чи народить вона йому багато здорових і сильних дітей, хлопчиків, схожих на нього, і дівчаток, подібних на неї, і чи залишиться Тільда тоді просто квіткою на могилі, нічим більше?