Коли кицька захворіла, була вже майже сліпа, з очима каламутними, як в німого Ічі, що старцює під монастирем, і ще вона мала ревматизм. На зміну погоди нявчала від болю, тим же голосом, як замолоду, коли в неї починався гін. Коли погода поліпшувалась — і їй ставало легше. «Старенька моя, ти зістарилася раніше від мене», — кликав її рабин, і вона приходила.
До наступного ранку вже не дожила. Закопав її вище від міста, там, де вже починається сосновий ліс. Людям нічого не сказав, бо ніхто би й не зрозумів, от і далі їм говорив, що вона жива. Навіть за тридцять років не зізнавався, що кицьки більше нема. Тільки як він помер і прийшли по нього, зауважили, що кицьки ніде нема, хоч всюди по хаті Баруха Данона було повно її шерсті.
Про те, як у нашому місті не лишилося чоловіків, нехай розповідають інші, ця історія у ті часи не була моєю справою і зараз нею не стала. Моя справа — розповісти те, що знаю краще за всіх, хто від того часу ще лишився живий: історію про Павелічку. Поза нею скажу тільки, що завжди говорилося, та й зараз говориться, буцімто наші брати, батьки й дядьки, і ті, що були в уніформах із усташськими нашивками, і ті, що без жодних відзнак, молоді й старі, католики й мусульмани, усі чоловіки від шістнадцяти років, рушили до Заґреба і далі, до Словенії, а тоді до Австрії, за майором Даніелем Вальяном. Вірили йому, от і пішли.
За три дні до міста, полишеного на жінок і старих, увійшли партизани. Запитали, де брати й чоловіки, а коли від наших жінок не отримали відповіді, бо відповіді бути не могло, тільки стенули плечима: промовляє камінь, земля і дерево, мертві вуста промовляють, коли лиш усвідомлять, що таке «назавжди», що колишні часи не повернуться. Але жінки далі собі мовчали, а старі — то собі старі, невдовзі один за другим почали вмирати. Ми, діти, росли, не пам'ятаючи батьків, але з чітким знанням, ким були наші батьки, за ким вони пішли і де вони зараз. Якщо розкласти географічну карту, на кожній зеленій, жовтій, коричневій чи білій плямі поверхні, на кожному клапті суші, від Техасу до Тибету, від Парижа до Яви, всюди могли бути вони, просто звістки не подавали. Єдине місце, де їх точно не може бути — Совєтський Союз. Ніхто нам цього не казав, але якось ми самі знали, що їх там немає.
Вечорами у заможніших будинках слухали радіо. До нас теж приходили сусіди, які не мали приймача, переважно жінки, різних віросповідань, і наслухали стиха, чи раптом не зголоситься чийсь чоловік чи брат із іншого краю світу. Щовечора зголошувалося принаймні двадцятеро таких, часом навіть більше, ще й імена такі, як у наших батьків: Хамдо, Анто, Цвєтан, Йосип, Мірко, Мустафа, Петар, Ілія, Ідріз, але прізвища завжди чужі, з якихось інших міст. Ніколи не зголосився ніхто з нашого містечка, але жінки та деякі старі все слухали, вірячи, що і їхній Анто та їхній Ідріз теж знайдуться, якщо вже це зробили якісь чужі. Невідомо скільки їм треба було чути зовсім незнайомі імена, щоб припинити слухати те бісове радіо.
Тоді однієї весни окотилася Вукава, кішка Івки, вдови Ілії Баришича, чиї четверо синів, кожен в уніформі та з літерою U на кашкеті[105], пішли за майором Вальяном. Може, вони й убивали, але точно ніколи не крали, бо дім Баришичів завжди був чесний. А мати є мати, чекала додому всіх чотирьох, приходила щовечора слухати радіо до нас і все повторювала за диктором імена тих, що знайшлися, і наче сонце її осяювало, коли хтось із них звався так, як і хтось з її чотирьох синів.
Івка дозволила Вукаві порадіти кошенятам, вилизати, годувати усіх шістьох, а тоді, незадовго до того, як почали бачити, винесла на подвір'я мідний тазик, налила в нього води і просто на очах у Вукави втопила п'ятьох, одного за одним. Та коли надійшла черга шостого, Івка не змогла його втопити. Тричі занурювала його у воду, і тричі ніби якийсь голос до неї промовляв: не треба, Івко, залиши їй хоч це одне, май душу, якщо вже інші не мали. Не треба було навіть перепитувати, які такі інші, бо відповіді на такі питання в нашому містечку якось самі по собі розумілися.
Кошеня, що вижило, було повністю чорне, без жодної білої плямки. Йому не дали імені, от і залишалося тільки кликати його — Вукавине мале. Кошеня, бозна-чому, прив'язалося до Івки, ходило за нею хвостиком, коли прала й розвішувала білизну, чи коли розбивала й чистила волоські горіхи, які наступного дня віддавала на продаж сараєвським перекупкам. Рано відбилося від матері, такої ж кицьки, як усі, і мало трохи собачий норов. Коли б Івка гукнула: котику, котику, ходи сюди! — кошеня прибігало, миттю опинялося біля миски з їжею.
105
Символ усташів, хорватських борців часів Другої світової війни, — велика синя літера U, всередині якої — запалена граната із хорватською «шахівницею» на ній.