Отже, за дверми стояв той величезний Джуро Штефан, а по щоках у нього котилися сльози. Кожна була завбільшки з мій кулак. Тоді я збагнув таке логічне, а таке непомітне, поки про нього не думаєш: велика людина плаче великими слізьми. «Мені потрібен лікар, прошу вас, покличте його!» Це вперше хтось до мене звернувся на «ви», якщо тільки не жартував, як жартувала тітка Ракель, питаючи: «Вам пирога чи, може, ракії налити?»
Тато вже стояв поруч — «Сусіде, що трапилося?» — і вже підхоплював свій лікарський саквояж, який завжди стояв під поличкою з телефоном, і біг донизу. Звісно ж, ми всі побігли за ним. Чомусь мама та бабуся намагалися бути надзвичайно люб'язними з чоловіком, що вперше в житті до нас звернувся. «Не бійтеся, все буде добре, мій Якіца зробить усе, що в його силах!» — сказала мама. Якіца — це, певна річ, наш любий тато Якоб Нахміяс, і він би розлютився, якби почув, як вона його назвала перед чужим дядьком. На дверях нашої квартири була табличка: «Др. Якоб Нахміяс, акушер-гінеколог, приймає за домовленістю та за потребою». Хотів, щоб люди саме так його і називали.
«Де пані?» — запитав тато, коли Джуро завів його до спальні, привів просто до ліжка, покритого плетеним покривалом, над яким висіла фотографія господаря у формі жандарма та його дебелої жінки, яку ми прозивали Королевою, бо не знімала з голови капелюха точно такого, який був на королеві Марії під час королівського похорону[106]. «Поїхала до своїх у Лазаревац, — відповів Джуро. — Із нею було би простіше». Тато був розгублений, і я шкодую, що не бачив його обличчя, коли сержант жандармерії Джуро Штефан відчинив дверцята великої двійчатої шафи. На закривавленому ганчір'ї в глибині шафи, під військовою та жандармською уніформою Джуро, лежала Кора, з двома мертвими кошенятами поруч із нею і третім, теж мертвим, що з неї стирчало.
Мені не дозволили дивитися, мама загребла мене за комір і поволокла до вітальні, де ми сиділи під картиною, на якій Косовка-дівка поїть пораненого[107], у мене у букварі така сама, і слухали лемент зі спальні. То не був голос тварини, пухнастої породистої перської кішки, яку Джуро тримісячним кошеням отримав од принца Павла[108], який таким чином подякував йому за вірну службу. То й не був голос тварини, як сказала би бабця Ружа, Розіка Морґенштейн, тварини, що не розуміється на математиці, русі зірок та великих війнах, який, на відміну від нас, людей, не відчуває ні туги, ні щастя — так вона пояснювала нам різницю між людьми й тваринами. Це кричала істота, що в крові й в поту, терплячи страхітливий біль, приводить на світ мертвих дітей. Так це згодом намагався пояснити батько, вражений тим, що пережив, і все-таки ображений тим, що жандарм Джуро покликав його приймати пологи в кицьки.
Ніколи нам не розповідав до кінця, що там робив і як допоміг Корі, доки ми сиділи у вітальні Джуриної квартири й леденіли від якогось дивного страху. Ніхто з нас, і зараз маю на увазі не тільки дітей, але й маму та бабцю Ружу, ніколи не чув нічого подібного. Той довгий відчайдушний крик, у якому годі було розрізнити, якій істоті належить, був чистим, концентрованим болем живого створіння. Байдуже, якого. Коли би мені щось боліло, чи коли я бачив безмежжя людських страждань, у вухах в мене стояв крик Кори. Якби мені таке обдарування, як в Густава Малера, а не таланти простого американського вчителя музики, який може бути цікавий тільки химерними випадками зі свого життя, я написав би Симфонію болю, що складалася би з криків кицьки, яка 6 квітня 1941 року народжує мертвих кошенят. Це те, що я справді чув, бачив і пережив, а все пізніше — це просто історія, або продовження Кориного страждання.
106
Королева Марія — Марія Караґеорґієвич, сербська королева-консорт при Александрові І Караґеорґієвичі, за походженням — румунська принцеса, мати короля Сербії Петра II.
107
Косовка-дівка — або ж Наречена з Косовського поля, центральна фігура сербської епічної поезії. Косовка-дівка шукала після битви нареченого і допомагала пораненим, приносячи воду й харчі, після битви сербів із турками на Косовському полі у 1389. Тут ідеться про широко тиражовану картину Уроша Предича, використану, зокрема, на обкладинці одного з альбомів гурту Bjelo Dugme.
108
Принц Павел — Павел Караґеорґієвич, кузен сербського короля Александра І Караґеорґієвича Об'єднувача, з 1934 року — регент Югославії, через юний вік Александрового сина, принца Петра.