Кошенят було шестеро. Одне вижило. І Кора вижила. За кілька днів Джуро прийшов по нас, щоб ми подивилися на Кору та її доньку. Та була ще сліпа, як відкриє очі — нас уже не буде. Дозволяв нам гладити їх і говорив нашому татові, що не забуде йому цього. «Звичайне котяче поріддя» — сказав би хтось інший. Правда, вона з роду Караґеорґієвичів, але так і не скажеш. Шкребе паркет, лазить по шторах, пісяє там, де не треба, як будь-яка інша. Але як заплаче, заголосить — не можеш того витерпіти, якщо тільки душу маєш. Ваш тато врятував мою Кору. Я вдячний йому до смерті!»
А потім якогось вечора Джуро Штефан постукав у наші двері в новій чорній уніформі з червоною пов’язкою на рукаві. Сказав, що у нас є півгодини, не більше. Забрав наш приймач, мамину скриньку з коштовностями та позолочену менору бабці Ружі, яку ми звали Розіка Морґенштейн, бо так вона й справді називалася, та ще й звучало воно так по-віденському, ніби вальс. Сказав, що колись нам усе це поверне, а зараз мусимо тікати. Дав нам документи з іншими іменами, і відтоді мене звуть Желько Домбровський. Поїздом добралися ми до Мостара, за кілька тижнів були вже в Дубровнику, звідки відпливли до Анкони. Бабця Ружа померла навесні 1944-го в Чикаго, а ми, всі решта, дожили до кінця війни живі та здорові.
Джуро Штефан, або ж Ґеорґ Стефан, був лихим чоловіком. Наскільки мені відомо, більше нікому за всю ту війну не зробив нічого доброго. Згодом його роками, а тоді й десятиліттями шукали по Бразилії, Парагваю та Аргентині, але не знайшли, тож не могли віддати під суд. Не знаю, радує це мене чи печалить. До Югославії я вперше приїхав у 1950-му. Оселився у белґрадському «Мажестіку», і одного ранку на рецепції мене чекав пакунок, у якому були наш старий приймач, мамина скринька з усіма до одного перстенями та намистами, і менора бабці Ружі. Або Джуро ніколи не тікав до Латинської Америки і жив тут, десь поблизу, або зобов’язав когось повернути нам усі речі. Я ніколи й нікому не казав про той пакет. Не хотів, щоб його упіймали. Хоча насправді врятував нас не він, врятувала нас його кицька.
Не пам'ятаю вже, як з'явилася в нашому домі Кіті. Мабуть, просто хтось мав ловити мишей. Була чорна, без жодної білої шерстини — точнісінько шайтан, коли у комин провалився, говорив сусіда Шефко, пекар, що на даху своєї пекарні мав найбільшого комина у Блажуї[109], от і вважалося, буцім він знає, як виглядає шайтан, що провалився у комин. Але, замість ловити мишей, наша Кіті тільки й робила, що приносила приплід. Тітка Доріца ходила за нею, скидала кошенят у торбину і топила в потоці. Кіті щоразу народжувала в іншому місці, так що кошенят доводилося іще пошукати. А наше обійстя було велике, найбільше в Блажуї, мало багато закутків — свинарник, корівник, конюшню і вольєр на двісті кролів. Та ще ж і стара хижа, над якою був сінник, пасіка з дерев'яними вуликами, дідусева столярна майстерня… У кожному з цих місць Кіті бодай раз народжувала. Певно, і тварина сподівалася, що одного разу тітка Доріца її не знайде, і вона, як всяка Господня мати, виростить своїх дітей.
Коли у 1941-му почалася війна, невдовзі після цього була проголошена нова держава, військо отаборилося при потоці, де тітка Доріца топила кошенят. Трохи згодом, пізнього літа, забрали — ми, діти, не розуміли, куди й навіщо — сусіду Левія, бабу Симху і Левієвих синів Сашу та Еґона. Відтоді тітка Доріца кидала кошенят у їхню криницю. Я питав, навіщо вона це робить, сусіда Левій розсердиться, коли повернеться, а вона так гірко всміхнулася мені, наче щойно проковтнула велику ложку риб'ячого жиру, і сказала, що й до нашої криниці скоро кидатимуть кошенят, бо ми теж підемо туди, де Левій.
Узимку 1942-го Блажуєм вперше промарширували німецькі війська. Тітка Доріца вбрала нас у недільні костюмчики, хоча був вівторок, а бабуся та дідусь просили її не робити цього, і відвела над сараєвську трасу, вітати військо. Вона підняла праву руку, і ми теж підняли руки. Малій Ельзі тоді ще й трьох років не було, вона все тягнула ліву, я виправляв її і вона розплакалася. Падав дощ, над шосе не було нікого, окрім нас, офіцери витягали з сумок фотоапарати, щоб нас сфотографувати. На сторінці 258 у Брокгаузі 1961 року видання є знімок із підписом: «Польський хлопчик із Кракова вітає рейхсфюрера Гіммлера». Ніякий то не хлопчик, а моя сестра Ельза. І ніякі ми не поляки з Кракова, а німці з Блажуя. Та байдуже, це єдина фотографія покійної Ельзи, яка в мене тепер є.
Невдовзі Кіті знову була кітна. Тітка Доріца знала, як це все буває, і коли кицька вешталася обійстям, поміж будівлями, вона ходила слідом, щоби побачити, де влаштує лігво, щоб забрати в неї кошенят, щойно народяться. Але то вже було перед Різдвом, кололи порося, тітка Доріца робила пироги, із Сараєва по м'ясо приїхав дідусевий приятель Ганс, протестантський пастор, і про Кіті всі забули. Тільки на Святвечір вона з'явилася в хаті, просила попити, і потім, як це часто робила, вляглася перед розпаленим каміном на дідусеві капці, та й подивилася на нас. Живота в неї вже не було.