У піввуха і здаля, доки прощався з Есмою-ханум і кликав хорта, дочув Беглул-бег, що Гальваджія говорить про його капелюх і як підбурює людей, включно з тими, з чиїми дідами він приятелював, і тими, кого захищав од влади і від військових коли треба і коли не треба, і тими, що місяць тому не наважувалися йому в очі глянути. Зараз посміхаються і витріщаються на нього та його постарілого хорта так, як у місяці після падіння імперії кяфірський люд позирав на міську мечеть, перш ніж однієї серпневої ночі, проти Аліджуна[112], спробували її підпалити. Він її власноруч гасив, доки цей самий хорт усе крутився довкола нього, боячись, щоб його господар не впав у вогонь. Невдовзі надійшли німці, десятеро в уніформах, і кожен говорив нашою мовою, казали, що то хорвати із Заґреба та Вараждина, і ті молоді відчайдухи швидко загасили стіну мечеті, що зайнялася. Питали його, чи знає, хто би то міг зробити, готові заарештувати ту погань, та Беглул-бег не назвав їм імені, хоч і знав. Казав тільки, що це хтось із тих, які ціле життя, з діда-батька на тутешній мінарет знизу вгору дивилися, а тепер хочуть подивитися згори вниз, такі вже часи настали. Тут нічим не зарадиш, людей не можна зробити людьми, якщо самі не хочуть. Радше цей хорт в нього стане людиною, ніж вилюдніють ті, кого Бог людьми створив.
І от, поки Беглул-бег заряджав свої рушниці, уважно й ретельно, ніби по драконах із них стрілятиме, а не по перепілках і фазанах, хорт сідав біля нього, піднімав голову, вуха нашорошував і дивився на Гальваджію і молодих бегів, яких той Гальваджія з пантелику збивав. Бач, підсміюються і штурхають один одного ліктем у ребра, і кожен з них радо підколов би старого, думаючи, яка ж велика слава спіткає того, хто першим вголос покепкує з Беглул-бега та його капелюха. Пробували й зупинялися, як той молодий пес, що боїться вперше зайти у потічок, і все витанцьовує і приміряється на березі, як би його налякати, щоб потік повернув собі, щоб подався і втік від молодшого й сильнішого. А Беглул-бега все це розважало, і молодий пес при потоці, і те безріддя, що вічно пхається наперед, і та дітвора, що вже й не знає, як це — бегом бути, тільки регоче з його капелюха, бо ж у нього Гальваджія пальцем тицьнув.
Хорт не поворухнувся й тоді, як з великої чорної клітки, що стояла в кінному екіпажі, повибігали їхні пси і зчинили небачений галас і рейвах. У часи Беглул-бега навіть пси так не поводились, вони чемно гуртувалися біля господаря і чекали наказів. Завжди різниця між бегівськими собаками і всіма іншими була такою ж очевидною, як між мисливськими псами й селюцькими собацюрами, які цілими ночами брешуть, а кусають лише потайки, у пітьмі, та ще й підступно, зі спини, не знаєш навіть, що за пес тебе вкусив, і потому, як проживеш ціле життя між такими псиськами, думаєш уже, що кусають не вони, кусає земля, яка таке родить. А тепер, бачиш, навіть ті, кого беруть на лови — такі ж селюцькі псиська, гавкотять, брешуть, крутяться в тебе під ногами, зубами клацають і дивляться — так би й вкусили вже. Усі однакові, усі рівні. Усі мають однакові права, ніхто вже не розуміє, хто кому господар, а хто кому слуга. По собаках завжди найкраще видно, які між людьми взаємини. Розумна влада могла б не засилати до ворога шпигунів, щоб заглядали в державну скарбницю, облікували коней, рушниці, амуніцію та провіант, а звеліла б їм подивитися, які у ворога собаки. Там, де пес гордий, там люди чисті й з добрими іменами.
Лови почалися, коли Мірза Ресулбегович, ставний юнак, син старого кадія Ресулбеговича, подав знак, сурмлячи у ріг. Після цього запанував крик та безлад, що радше нагадував Беглул-бегові втечу розбитого війська чи колону охоплених панікою біженців, аніж лови, які він пам'ятав із тих часів, коли діди цієї безголової молоді полювали на перепілок та фазанів. Але не його справа виговорювати й втручатися в їхні справи, він собі йде спокійно, позаду всіх, несучи свої дві рушниці, з яких, судячи з усього, і цього разу не стрілятиме. Він тільки дивиться, де його хорт, щоб не забіг кудись і не загубився, бо Беглул-бег не знає, що робив би і як жив би, коли б лишився сам. Щастя, що вони цього не знають, і той клятий Гальваджія не знає, бо могли би, отакі бездушні, вбити його собаку. Про таке він думав не вперше. За останні три роки, відколи німці в Боснії і відколи взяли за звичай ходити на полювання двічі на рік, Беглул-бег щоразу боявся, щоб не зробили щось його хортові.
112
Аліджун — або ж Іліндан, або ж Громівник, літнє свято на честь Іллі-Громовержця, вкорінене у культ Перуна.