Осіб тих самих категорій НКВД забрало у табори і в Угорщині, і в Чехословаччині. Вони були створені місцевими таємними поліціями за радянськими настановами після того, як комуністичні партії остаточно зосередили владу у своїх руках у Празі 1948-го, а в Будапешті 1949 року. Можна сказати, що арешти проводилися за «карикатурною» радянською логікою: одного угорського метеоролога було арештовано після того, як він сказав у повідомленні про «надходження морозного повітря з північно-східного напрямку, з Радянського Союзу» у день прибуття до Угорщини радянської дивізії; одного чеського підприємця посадили в табір після того, як його сусід повідомив, що той щось сказав про «того дебіла Сталіна»[1668].
Та самі табори зовсім не були карикатурними. У своїх спогадах про найзловісніший угорський табір Речк угорський поет Гіоргій Фалуді подає нарис системи, яка здається майже точною копією ГУЛАГу, аж до «туфти» і пошуків голодними угорськими в’язнями диких ягід і грибів у лісах[1669]. Чеська система теж мала свою особливість: 18 лагпунктів навколо уранових копалень у Яхімові. Сьогодні зрозуміло, що політичних в’язнів з довгими термінами — еквівалент радянської каторги — посилали сюди на смерть. Вони працювали на видобуванні урану для створення радянської атомної зброї без спеціального одягу і взагалі без будь-якого захисту. Відомо, що смертність тут була високою — хоча якою саме високою, невідомо і досі[1670].
У Польщі ситуація була складніша. На кінець війни значна частина населення Польщі перебувала у таборах того чи того різновиду — таборах для переміщених осіб (євреї, українці, колишні в’язні нацистських таборів), таборах для інтернованих (німці й поляки, які заявляли про своє німецьке походження) чи таборах-в’язницях. Радянська армія на території Польщі розмістила деякі свої табори для військовополонених, які заповнювалися не тільки німецькими солдатами й офіцерами, а й бійцями польської Армії Крайової, які чекали тут своєї черги на депортацію до СРСР. 1954 року в Польщі все ще утримувалося 84 200 політичних в’язнів[1671].
Були табори і в Румунії, Болгарії та — незважаючи на «антирадянську» репутацію — тітовській Югославії. Як і центральноєвропейські, ці балканські табори починалися як копії ГУЛАГу, проте з часом набували власних відмінних рис. Більшість з них створювалися місцевою поліцією за радянськими порадами і, до певної міри, настановами. Видається, що румунська таємна поліція «Секурітате» працювала безпосередньо за наказами радянських колег. Можливо, з цієї причини румунські табори найбільше нагадували ГУЛАГ — аж до його абсурдності і схильності до гігантських проектів, які в Радянському Союзі так полюбляв сам Сталін. Здається, найзнаменитіший серед них, канал Дунай — Чорне море, не мав узагалі ніякої економічної цінності. Досі кожний його метр так само порожній, як і Біломорський канал, на який він дуже схожий. Пропагандистське гасло проголошувало, що «канал Дунай — Чорне море — могила румунської буржуазії!». З огляду на дані, за якими на його будівництві загинуло до 200 тисяч людей, це дійсно могло бути справжньою його метою[1672].
У болгарських і югославських таборах панував інший дух. Болгарська поліція, здається, менше переймалася виконанням плану, а більше тим, щоб мучити в’язнів. Болгарська актриса, яку було ув’язнено в одному з цих таборів, згадувала, як її ледь не до смерті побили після того, як вона від спеки втратила свідомість:
«Мене вкрили старим ганчір’ям і залишили. Наступного дня всі пішли на роботу, а мене на цілий день замкнули — без їжі, без води і без ліків. Встати я не могла через синці і все те, що пережила вчора. Мене жорстоко побили. 14 годин я була в комі й вижила тільки дивом»[1673].
Вона також була свідком того, як батька й сина забили до смерті на очах одне одного, просто із садистського задоволення тих, хто бив. Інші в’язні болгарських таборів згадували тортури спекою, холодом, голодом і побиттям[1674]. Південніше розташування цих таборів також диктувало й інші види тортур: серед найзловісніших югославських таборів був табір на острові Святого Григорія на Адріатиці, де через брак води найчастіше для катування використовували спрагу[1675].
На відміну від ГУЛАГу більшість цих таборів довго не проіснували і були закриті ще до смерті Сталіна. Східнонімецькі «спецтабори» фактично були закриті 1950 року, переважно через те, що вони сприяли подальшому зниженню популярності й без того непопулярної місцевої комуністичної партії. Для поліпшення образу нового режиму — і щоб запобігти все ще можливим масовим втечам на Захід — східнонімецька таємна поліція перед звільненням в’язнів відгодовувала і видавала їм новий одяг. Відпускали, однак, не всіх: тих, хто вважався найзатятішими політичними супротивниками нового порядку, як і поляків, відправляли до Радянського Союзу. Довелося депортувати також і членів поховальних команд «спецтаборів». В іншому разі вони могли б розповісти про братські могили, розташування яких було невідоме до 1990-х років, як не було відомим і те, хто саме у них похований[1676].
1671
Kotek, Rigoulot. — p. 544 48; також Andrzej Paczkowski, «Poland, The Enemy Nation», Courtois. — p. 363–393.