«Зненацька у них з’явилася "холодна зброя", чого і слід було чекати в такій ситуації… ми дізналися, що вони вкрали гроші й речі в одного старшого чоловіка. Ми попросили їх віддати, але вони віддавати щось не звикли. Тож близько другої ночі, відразу після того, як вимкнулося світло, ми з усіх боків оточили їхній барак і напали на них. Ми почали їх бити, і били, поки вони вже не могли встати. Один вискочив у вікно… побіг на вахту і впав на порозі. Але коли з’явилися охоронці, нас уже нікого не було… Злодіїв із зони забрали»[1707].
Про схожий випадок у Норильську згадує інший в’язень:
«Партія злодіїв прибула на один лагпункт, де всі в’язні були політичними, і почала встановлювати свої порядки. В’язні, всі — колишні армійські офіцери, розірвали їх на шматки, навіть без зброї. З дикими криками решта злодіїв побігла до охоронців, благаючи про допомогу»[1708].
Змінилися навіть жінки. Стомлена залякуваннями, одна ув’язнена-політична сказала групі злодійок, які вкрали гроші: «Ми викинемо і вас, і ваше ганчір’я, так що будете сьогодні ночувати за дверима». Гроші повернули[1709].
Звичайно, злодії не завжди зазнавали поразки. Під час однієї сутички у Вятлагу між злодіями і політичними дев’ятьох політичних було вбито. Злодії вимагали з кожного в’язня по 25 рублів і просто вбивали тих, хто відмовлявся платити[1710].
Але влада зауважила зміну. Якщо політичні в’язні можуть об’єднуватися для боротьби зі злодіями, вони також можуть об’єднуватися і для боротьби з табірною адміністрацією. 1948 року, передбачаючи можливість повстань, московське начальство ГУЛАГу наказало перевести всіх «особливо небезпечних» політичних до нових — «особливих» — таборів. Вони були спеціально створені для ув’язнення «шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих уклоністів, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і членів інших антирадянських організацій», а насправді являли собою продовження каторги з багатьма притаманними їй рисами: смугастою уніформою, номерами на кашкетах, спинах і грудях, загратованими вікнами, замиканням бараків на ніч. В’язням дозволялися лише мінімальні контакти із зовнішнім світом, у деяких випадках один-два листи на рік. Листування з будь-ким, крім членів сім’ї, суворо заборонялося. Робочий день тривав десять годин, в’язням було заборонено виконувати будь-яку іншу роботу, крім тяжкої фізичної. Медичну допомогу було зведено до мінімуму: у цих «особливих» табірних комплексах «інвалідних таборів» не було[1711].
Як і каторжні лагпункти, на які вони невдовзі почали накладатися, ці особливі табори розташовувалися виключно у найсуворіших районах країни, в Інті, Воркуті, Норильську та на Колимі — все це гірничовидобувні табори біля Полярного кола, — а також у казахських пустелях і дрімучих мордовських лісах. Фактично це були табори в таборах, оскільки більшість з них створювалися в уже існуючих табірних комплексах. Відзначалися вони лише одним. Адміністрація ГУЛАГу всім їм давала напрочуд поетичні назви, пов’язані з ландшафтом: зокрема, Мінеральний, Гірський, Дібровний, Степовий, Береговий, Річковий, Озерний, Піщаний, Луговий. Мета, наскільки можна судити, полягала у секретності — приховати сутність цих таборів, — тому що дубів у Дібровному таборі не було, і вже точно не було морського берега у Береговому. Звичайно, за радянським звичаєм дуже скоро ці назви було скорочено — до Мінлагу, Горлагу, Дубравлагу, Степлагу і т. д. На початок 1953 року у десяти особливих таборах утримувалося 210 тисяч в’язнів[1712].
Однак ізоляція не робила цих «особливо небезпечних» політичних в’язнів слухнянішими. Навпаки, особливі табори звільняли політичних від постійних конфліктів із кримінальними в’язнями і від заспокійливого впливу з боку інших в’язнів. Залишені самі на себе, вони почали ще ворожіше ставитися до системи: це був 1948-й, а не 1937 рік. Зрештою вони розгорнули тривалу, рішучу і безпрецедентну боротьбу проти влади.