І знову Сталін розпочав реалізацію ряду гігантських будівельних проектів, схожих на ті, які він підтримував у 1930-х роках. На особисту вимогу Сталіна МВД побудувало новий азбестовий завод, це виробництво вимагало високого технічного рівня — саме того, що погано вдавалося ГУЛАГу. Також Сталін особисто відстоював будівництво ще однієї залізничної лінії у полярній тундрі, від Салехарда до Ігарки — це будівництво отримало назву «Дорога смерті»[1725]. Кінець 1940-х років був також ерою каналів — Волго-Донського, Волго-Балтійського і Головного Туркменського — та Сталінградської і Куйбишевської гідроелектростанцій, остання з них є найбільшою в світі. У 1950-х роках МВД також розпочало будівництво тунелю і залізничної лінії до острова Сахалін; на цьому проекті мали працювати десятки тисяч в’язнів[1726].
Цього разу не було Горького, щоб оспівати нові сталінські будови. Навпаки, ці нові проекти багато хто вважав гігантоманією та марнуванням сил і коштів. За життя Сталіна ніхто відкрито не висував щодо них заперечень, однак кілька з них, зокрема і «Дорогу смерті» та сахалінський тунель, було припинено вже через кілька днів після його смерті. Кричуща безглуздість цих величезних затрат робочої сили добре усвідомлювалася, про що свідчать архіви самого ГУЛАГу. Одна з перевірок 1951 року встановила, що ціла 90-кілометрова гілка залізниці на Далекій Півночі, в яку було вкладено великі гроші і яка забрала багато людських життів, жодного разу не використовувалася протягом трьох років. Ще одна вкрай дорога у будівництві залізниця завдовжки 400 кілометрів не використовувалася півтора року[1727].
1953 року ще одна перевірка, проведена за вказівкою Центрального комітету КПРС, виявила, що кошти, що витрачаються на утримання таборів, набагато перевищують будь-яку користь, отримувану від праці ув’язнених. 1952 року держава субсидіювала ГУЛАГ на суму у 2,3 мільярда рублів, що становило понад 16% видатків державного бюджету[1728]. Один російський історик зауважив, що доповідні МВД Сталіну щодо розширення системи таборів часто починалися словами «Згідно з Вашими побажаннями…», наче підкреслюючи легке заперечення авторів[1729].
Московське начальство ГУЛАГу також добре знало про поширення невдоволення і неспокою у таборах. 1951 року масові відмови виходити на роботу як з боку кримінальних, так і політичних в’язнів, сягнули кризового рівня: того року МВД підрахувало, що воно втратило більш як мільйон робочих днів через страйки і протести. 1952 року ця цифра подвоїлася. За власними статистичними даними ГУЛАГу, 32% в’язнів 1952 року не виконували норм[1730]. Список великих страйків і акцій протесту за 1950–1952 роки, складений самим керівництвом, вражає своєю довжиною. Серед інших, тут і збройне повстання на Колимі взимку 1949–1950 років; збройна втеча з Краслагу в березні 1951 року; масові голодування в Ухтіжемлагу та Екібастузі 1951 року; страйк в Озерлагу 1952 року[1731].
Становище було таким поганим, що у січні 1952 року начальник Норильського табірного комплексу надіслав тодішньому керівникові ГУЛАГу генералові Івану Долгіх листа зі списком заходів, яких він вжив для відвернення повстання. Він вважав за доцільне ліквідувати великі робочі зони, де не можна було забезпечити належного нагляду над в’язнями, подвоїти кількість охоронців (що, як він визнавав, було нелегко) та ізолювати різні угруповання в’язнів одне від одного. Це теж тяжко, писав він, «при тому, що великі кількості в’язнів належать до тих чи тих ворогуючих угруповань, нам пощастить, якщо ми зможемо просто ізолювати їхніх лідерів». Також він пропонував відділити вільнонайманих робітників від в’язнів на місцях роботи — і наприкінці додавав, що корисним було б негайно звільнити 15 тисяч в’язнів, оскільки вони принесли б більше користі як вільнонаймані працівники. Не треба казати, що ці міркування непрямо ставили під сумнів саму логіку примусової праці[1732].