«Справа лікарів» була сповнена жахливої трагічної іронії. Всього лише десять років тому сотні тисяч радянських євреїв, що мешкали у західній частині країни, були вбиті Гітлером. Ще сотні тисяч втекли з Польщі до Радянського Союзу, шукаючи порятунку від нацистів. Незважаючи на це, Сталін в останні роки свого життя планував нові показові суди, нову хвилю масових страт і нову хвилю депортацій. Можливо, в кінцевому підсумку він планував виселити всіх євреїв з великих міст Радянського Союзу до Середньої Азії і Сибіру[1741].
Країною знову ширилися страх і підозрілість. Налякані єврейські інтелектуали підписали заяву із засудженням лікарів. Ще сотні лікарів-євреїв було арештовано. Ще інших євреїв звільняли з роботи — країною котилася хвиля відвертого антисемітизму. На своєму далекому карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг чула розповідь місцевої жінки про те, як на пошті відкрили посилку з Америки, адресовану якомусь Рабиновичу, — у тій посилці начебто була вата, що кишіла тисячами тифозних вошей[1742]. У Каргопольлагу, таборі на півночі Архангельської області, до Ісаака Фільштинського теж доходили чутки про те, що в’язнів-євреїв мають забрати до спеціальних таборів на Далекій Півночі[1743].
І ось коли «справа лікарів» мала обернутися тисячами нових в’язнів у таборах і на засланні, коли навколо Берії і його поплічників затягувалася петля, і коли ГУЛАГ увійшов у період гострої економічної кризи — помер Сталін.
Розділ 23
СМЕРТЬ СТАЛІНА
Останні годину чи дві людина просто повільно задихалася. Агонія була страшною. Вона душила його у всіх на очах. У якийсь момент — не знаю, чи так насправді, але так здавалося — очевидно, в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв навколо. Це був жахливий погляд, чи то божевільний, чи то гнівний і сповнений жаху перед смертю…
Якщо у 1930-ті роки багато в’язнів вважали, що ГУЛАГ є якоюсь великою помилкою, котра якимось чином ховалася від доброго погляду товариша Сталіна, то на початку 1950-х уже мало хто мав такі ілюзії. Ставлення до цього, як згадував один табірний лікар, було простим: «Величезна більшість знали і розуміли, що це за людина. Люди розуміли, що це тиран, що ціла велика країна підкоряється порухові його пальця, і що доля кожного в’язня якимось чином пов’язана з долею Сталіна»[1745].
В останні роки його життя політичні в’язні сподівалися на його смерть і мріяли про неї, постійно, хоч і пошепки, щоб не привертати уваги, про це говорили. Люди, зітхаючи, казали: «Ох, грузини живуть довго», і цим могли передати свою надію, не вчиняючи державної зради. Навіть коли він захворів, політичні залишалися обережними. Майя Улановська почула звістку про його, як потім виявилося, смертельну хворобу, від жінки-інформаторки. Вона обережно відповіла: «Ну й що? Кожен може захворіти. У нього добрі лікарі, вони його вилікують»[1746].
Коли 5 березня 1953 року про його смерть повідомили офіційно, дехто продовжував бути обережним. У Мордовії політичні в’язні ретельно приховували свою схвильованість, що, як вони побоювалися, може коштувати їм додаткового терміну ув’язнення[1747]. На Колимі жінки «старанно оплакували небіжчика»[1748]. На одному з воркутинських лагпунктів Павло Негретов почув повідомлення, яке було зачитане у табірній їдальні. Ні начальник табору, який читав повідомлення, ні жоден в’язень не сказали і слова. «Новину зустріли могильною тишею. Ніхто нічого не сказав»[1749].