На одному норильському лагпункті в’язні слухали в урочистій тиші на табірному дворі повідомлення про смерть «великого вождя радянського народу і вільних людей усього світу». Після повідомлення настала довга тиша. Потім один із в’язнів підняв руку: «Товаришу начальник, мені дружина прислала трохи грошей, вони у мене на рахунку. Тут вони мені не потрібні, то я їх хотів би витратити на букет для нашого улюбленого вождя. Я можу це зробити?»[1750]
Інші відкрито раділи. У Степлагу звістку зустріли вітальними вигуками. У Вятлагу в’язні підкидали вгору кашкети і кричали «Ура!»[1751]. На вулицях Магадана один в’язень вітав інших: «Зі святом вас! Зі світлим Христовим воскресінням!»[1752] Релігійне піднесення відчував не він один: «Стояв невеликий мороз. Було дуже, дуже тихо. Скоро засиніє небо. Юрій Миколайович підняв руки і пристрасно проголосив: "Хай співають півні на святій Русі! Скоро день прийде на святу Русь!"»[1753]
Та незалежно від того, що вони відчували і приховували чи не приховували своїх почуттів, більшість в’язнів і поселенців були переконані у тому, що щось зміниться. У карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг, почувши звістку, затремтіла і закрила руками обличчя, щоб її непевні товаришки по роботі не могли побачити її радості. «Тепер або ніколи. Все має змінитися. Тепер або ніколи»[1754].
На іншому воркутинському лагпункті Бернард Редер почув новину по табірному радіо, коли вдягав шахтарську форму:
«В’язні обмінювалися непомітними поглядами, очі світилися тріумфуючою ненавистю, лунали приглушені слова — невдовзі їдальня спорожніла. Всі побігли розповідати добру звістку… Того дня на Воркуті ніхто не працював. Люди стояли купками, схвильовано розмовляючи… ми чули, як охоронці на вежах збуджено телефонували одне одному, і невдовзі після того почулася перша п’яна лайка»[1755].
Серед табірної адміністрації панувало глибоке збентеження. Ольга Василєєва, яка тоді працювала у центральній адміністрації ГУЛАГу в Москві, згадує, що, не криючись, плакала: «Я плакала, і ще багато людей плакали — жінки і чоловіки теж, усі не приховували сліз»[1756]. Як і мільйони співвітчизників, співробітники ГУЛАГу плакали не тільки через смерть вождя, а й зі страху за своє життя і кар’єру. Хрущов пізніше писав: «Я не просто плакав за Сталіним. Я жахливо непокоївся майбутнім країни. Я відчував, що Берія вже став розпоряджатися всім навкруги і що це може бути початком кінця»[1757].
Під «кінцем» він, звичайно, має на увазі закінчення своєї кар’єри: звісно, смерть Сталіна означала нове кровопролиття. Відчуваючи такий самий страх, багато великих начальників ГУЛАГу, як кажуть, потерпали від серцевих нападів, підвищення кров’яного тиску, тяжкої лихоманки і застуди. Їхнє горе і відчуття повного емоційного розладу приводили до того, що вони справді хворіли. Вони буквально хворіли від страху[1758].
Охоронці в таборах відчували сум’яття, але не набагато яснішим було майбутнє і для нових господарів Кремля. Як і побоювався Хрущов, Берія, який ледве стримував радість, стоячи біля мертвого Сталіна, почав з дивовижною швидкістю впроваджувати зміни. 6 березня, ще навіть до похорону Сталіна, Берія оголосив реорганізацію таємної поліції. Він наказав її керівникові передати ГУЛАГ міністерству юстиції, залишивши у юрисдикції МВД тільки спеціальні табори для політичних в’язнів. Багато підприємств ГУЛАГу він передав іншим міністерствам — лісові, гірничі, машинобудівні і т. ін.[1759] 12 березня Берія наказав припинити роботи на понад 20 найбільших нових проектах ГУЛАГу, оскільки вони «не відповідають цілям народного господарства». Було зупинено роботу на будівництвах Головного Туркменського каналу, на каналі Волга-Урал, Волго-Балтійському каналі, на будівництвах греблі в пониззі Дону, Донецького порту та Сахалінського тунелю. Було припинено роботи і на будівництві «Дороги смерті» — залізниці Салехард — Ігарка, яку так і не добудували[1760].
Через два тижні після цього Берія спрямував Президії Центрального комітету партії дивовижно точного і відвертого листа щодо становища трудових таборів. Він повідомляв, що у них перебуває 2 526 402 в’язні, з яких тільки 221 435 справді є «небезпечними державними злочинцями»; також він закликав до звільнення багатьох в’язнів:
«Серед в’язнів відбувають покарання 438 788 жінок, з них 6286 вагітних і 35 505 жінок, що мають при собі дітей віком до двох років. Багато жінок мають дітей віком до десяти років, які виховуються родичами або в дитячих будинках.