Можливо, прислухаючись до чуток, що доходили з Москви, табірні адміністратори й охоронці також пристосовувалися до нової ситуації. Оговтавшись від страхів і хвороб, багато начальників майже за один день змінили свою поведінку і послабили режим, навіть не чекаючи наказу. Один з адміністраторів колимського лагпункту, де перебував Александр Долгун, почав потискати в’язням руки і називати їх товаришами відразу після звістки про хворобу Сталіна — навіть ще до того, як було офіційно повідомлено про смерть диктатора[1769]. «Режим у таборі послабився, став людянішим», — згадує один в’язень[1770]. Ще один говорить трохи інакше: «Охоронці вже не виявляли такого патріотизму, як за життя Сталіна»[1771]. В’язнів, які відмовлялися виконувати особливу тяжку чи принизливу роботу, більше не карали. Не карали і тих, хто відмовлявся працювати в неділю[1772]. Спалахували стихійні протести — їх учасників також уже не карали, про що згадує Барбара Армонас:
«Ця амністія змінила якісь основи табірного порядку… Одного дня ми прийшли з поля в грозу; ми повністю промокли. Адміністрація відправила нас до лазні, не давши спочатку зайти до своїх бараків. Нам це не сподобалось, бо ми хотіли взяти сухий одяг. В’язні вишикувались довгою шеренгою і почали кричати, називаючи адміністрацію "чекістами" і "фашистами". Потім ми просто відмовилися зрушити з місця. Ні умовляння, ні погрози не принесли жодного результату. Після години мовчазного протистояння адміністрація здалася, і ми пішли до бараків по сухий одяг»[1773].
Зміни позначилися також і на тюрмах. Місяць після смерті Сталіна Сусанна Печуро провела в одиночній тюремній камері, щодо неї проводилося друге слідство — її звинуватили як «єврейську контрреволюціонерку», викликавши з табору до Москви у зв’язку зі «змовою лікарів». Потім, цілком несподівано, слідство припинилося. Її викликали до слідчого. «Розумієте, я не винний у тому, що з вами повелися несправедливо. Я ніколи вас не бив, не завдавав вам болю», — сказав він їй. Він перевів її в іншу камеру, і там вона вперше почула від однієї жінки про смерть Сталіна. «Що сталося?» — запитала вона. Її співкамерниці замовкли: всі знали, що Сталін помер, тож вони подумали, що вона інформаторка, яка хоче дізнатися, що вони думають. Їй довелося цілий день переконувати співкамерниць у тому, що вона справді нічого не знає. Врешті-решт, згадує Печуро, становище почало на очах змінюватися:
«Охоронці нас боялися, ми робили, що хотіли, кричали під час прогулянок, виголошували промови, лазили у вікна. Ми відмовлялися вставати, коли вони заходили до нас у камери і наказували стати з ліжок. Півроку тому нас би за це постріляли»[1774].
Однак змінилося не все. Леонід Трус у березні 1953 року також перебував під слідством. Хоча, можливо, смерть Сталіна і врятувала його від страти, йому все ж таки дали 25 років ув’язнення. Один із його співкамерників отримав 10 за якесь нетактовне висловлювання з приводу смерті Сталіна[1775]. Звільняли теж не всіх. Амністія поширювалася на дуже молодих, дуже старих, жінок з дітьми і на ув’язнених з термінами до п’яти років. Величезну більшість цих останніх в’язнів становили кримінальні злочинці або політичні з дуже дрібними звинуваченнями. У результаті в ГУЛАГу залишилося понад мільйон в’язнів, включно з сотнями тисяч політичних в’язнів з довгими термінами.
У деяких таборах тих, хто мав звільнятися, осипали подарунками, оточували увагою, закидали листами до рідних і близьких[1776]. Так само часто між в’язнями, яких звільняли, і тими, що залишалися, спалахувала запекла ворожнеча. І через сорок років в’язень, якого не звільнили за цією амністією, з гіркотою згадував про неї як про «амністію кишенькових злодіїв»: «злодії були щасливі, їх усіх звільнили»[1777]. В одному таборі група ув’язнених жінок з довгими термінами просто зі злоби побила жінку, яку невдовзі мали звільнити. Ті, хто підпадали під амністію, також нерідко гнівалися на «злочинців», що залишалися і далі відбувати свої терміни[1778].
Мали місце також і інші конфлікти, що призводили до насильства. Деякі в’язні з довгими термінами йшли до табірних лікарів і вимагали дати їм «інвалідне» посвідчення, яке означало негайне звільнення. За відмову зробити це лікарям погрожували і били їх. У Печорлагу мало місце шість таких випадків: лікарів «систематично тероризували», били і навіть завдавали їм ножових поранень. В Южкузбаслагу четверо в’язнів погрожували лікарю смертю. В інших таборах кількість в’язнів, звільнених «за інвалідністю», перевищувала кількість інвалідів за складеними до амністії списками[1779].