«Також систематично здійснювалися покарання. За вісім місяців було покінчено з 45 інформаторами. Операціями проти них керував таємний центр… Ми бачили, як численні стукачі, не здатні витримувати загрози знищення, що над ними нависла, намагалися уникнути своєї долі у табірній тюрмі — єдиному місці, де вони могли сховатися від неминучої розплати. Всіх їх тримали в одній камері, яку назвали "бліндажем"»[1783].
Один з дослідників табірної теми пише, що вбивства інформаторів стали «такою звичайною подією, яка нікого не дивувала і не цікавила», і відзначає, що «інформатори швидко вимирали»[1784]. І знову життя в таборах гіперболізовано відображало життя поза ними. Антирадянські військові організації Західної України також докладали великих зусиль для знищення інформаторів, і їхні ватажки принесли це прагнення з собою в табори[1785]. Можливо, усвідомлюючи це, адміністрація табору, в якому сидів Панін, відділила українців від інших в’язнів, оскільки вважалося, що вбивства інформаторів — робота українців. Це тільки посилило їхню солідарність та їхній гнів[1786].
1953 року товариші Булгакова по Мінлагу також намагалися вести систематичні записи щодо кількості в’язнів і умов життя й передавати ці відомості на Захід, використовуючи послуги охоронців та інші прийоми, якими досконало володітимуть дисиденти 1970–1980-х років, про що йтиметься далі. Булгаков сам був відповідальним за переховування цих документів — також він зберігав копії віршів і пісень, складених в’язнями. Леонід Сітко виконував ту саму роботу у Степлагу, використовуючи як схованку підвал будинку, який споруджували в’язні. Серед цих записів були «короткі розповіді історій людей, листи померлих в’язнів, короткі документи, підписані табірним лікарем Галиною Мишкіною, щодо жахливих умов життя в таборі (зокрема, дані про смертність, голод і т. ін.), розповідь про створення і розростання таборів у Казахстані, історія Степлагу викладалася докладніше, — і вірші»[1787].
І Сітко, і Булгаков просто вірили в те, що колись табори закриють, бараки спалять, а переховувані ними документи знайдуть. Двадцять років тому про таке боялися навіть думати, не те що робити.
Дуже швидко стратегія і тактика конспірації поширилися по всій системі особливих таборів — завдяки самій адміністрації ГУЛАГу. Раніше в’язнів, підозрюваних у змові, просто розділяли. Центральне начальство переводило в’язнів з одних таборів до інших, руйнуючи організації до того, як вони починали вдаватися до справжніх дій. Проте у специфічнійшій обстановці особливих таборів така тактика працювала проти влади. Часте переведення в’язнів з одних таборів до інших стало найкращим способом поширення і зміцнення організацій опору[1788].
За Полярним колом літо дуже коротке і дуже спекотне. В кінці травня лід на річках починає скресати. Дні стають дедалі довшими, поки ночі взагалі не зникають. У якийсь день червня, а іноді аж у липні, сонце починає пекти по-справжньому люто, часом це триває місяць, часом два. За один день розквітають полярні квіти, і кілька коротких тижнів тундра горить яскравими кольорами. Для людських істот, замкнутих протягом дев’яти місяців, літо приносить непереборне бажання вийти назовні, на свободу. Впродовж кількох коротких днів, що я пробула у Воркуті, здавалося, що всі місцеві мешканці і вдень, і білими ночами знаходяться на вулиці, ходять містом, сидять у парках, розмовляють один з одним біля своїх будинків. Невипадково весна була сезоном втеч. Невипадково також, що три найбільші, найнебезпечніші і найзнаменитіші повстання в ГУЛАГу відбувалися у північних таборах навесні.
У Горлагу, особливому таборі Норильського комплексу, навесні 1953 року атмосфера була особливо напруженою. Восени 1952-го до Горлагу з Караганди перевели велику групу в’язнів — всього близько 1200 осіб; видається, що багато з них там брали участь у спробах втечі із застосуванням зброї та протестах, які там відбувалися протягом кількох попередніх місяців. Усі вони відбували терміни за «революційну діяльність у Західній Україні і в республіках Прибалтики». За документами НКВД, вони почали організовувати «революційний комітет» ще на етапі до Норильська.
За спогадами в’язнів, у таборі було вбито чотирьох інформаторів — кирками — протягом кількох днів після прибуття нового етапу[1789]. Навесні 1953 року, розгнівані амністією, яка пройшла повз них, члени цієї групи створили у таборі, за словами звітів НКВД, «антирадянську організацію», що, ймовірно, означає, що вони посилили національні організації, які існували там раніше.