Потім українські націоналісти стверджуватимуть, що всі великі страйки і протести у ГУЛАГу планувалися і здійснювалися їхніми таємними організаціями, що стояли за багатонаціональними страйковими комітетами: «Пересічний в’язень, маємо на увазі, зосібна, в’язнів із Заходу та росіян, були неспроможними ні брати участі в ухваленні рішень, ні розуміти механізм руху». Як доказ наводяться два «карагандинські етапи», які складалися з українців і прибули до двох таборів напередодні страйків[1799].
Ті самі докази використовуються на підтвердження думки, що страйки було спровоковано певними колами у самому МВД. Можливо, посадовці таємної поліції боялися, що Хрущов може взагалі закрити табори — і вигнати з роботи табірне керівництво. Внаслідок цього вони сприяли страйкам для того, щоб потім їх придушити і таким чином довести, якими необхідними вони залишаються. Колишній зек і видавець Семен Віленський, який організував дві конференції, присвячені опорові в таборах, сказав про це найкраще: «Хто керував таборами? Тисячі людей, які не мали цивільної професії, людей, які звикли до повного беззаконня, звикли володіти в’язнями, могли робити з ними все що хотіли. Цим людям, порівняно з іншими, дуже добре платили».
Віленський переконаний, що в особливому таборі на Колимі, де він був 1953 року, мала місце провокація. Він розповідає, що до табору несподівано прибула група новачків. Один з них почав відкрито організовувати молодь у повстанську групу. Ці молоді люди говорили про страйки, писали листівки, залучали нових в’язнів. Вони навіть робили ножі у табірній майстерні. Їхня поведінка була такою відкритою і провокативною, що Віленському вона здалася підозрілою: табірна адміністрація не могла терпіти таке випадково. Він очолив опозицію новоприбулим, що, зрештою, закінчилося його переведенням до іншого табору[1800].
У принципі, ці дві версії не є несумісними. Можливо, що хтось у МВД перевів бунтівних українців до цих таборів, щоб спричинити якісь заворушення. Також можливо і те, що лідери страйків — українці були переконані в тому, що діють з власної волі. Проте і з офіційних документів, і зі спогадів свідків більш імовірним видається, що страйки набрали сили лише завдяки співробітництву між різними національними групами. Там, де різні національні групи конкурували між собою або не мали добрих стосунків — таких як у Мінлагу, — організувати страйки було набагато тяжче[1801].
Поза таборами страйки не отримали жодної вагомої підтримки. Страйкарі Горлагу, розташованого дуже близько до Норильська, намагалися привернути увагу до себе плакатом: «Товариші мешканці Норильська! Допоможіть нам у нашій боротьбі!»[1802] Оскільки більшість населення Норильська становили колишні в’язні, вони майже напевно боялися відреагувати на цей заклик. Незважаючи на бюрократичний жаргон звітів МВД, складених через кілька тижнів після подій, вони добре передають той жах, який страйки викликали і серед в’язнів, і серед вільнонайманих робітників. Один з обліковців Горлагу клявся співробітникам МВД: «Якщо страйкарі вийдуть із зони, ми битимемося з ними, як із ворогами».
Ще один вільнонайманий розповідав співробітникам МВД про свою випадкову зустріч із страйкарями: «Після закінчення зміни я залишився в забої, щоб закінчити роботу. До мене підійшло кілька в’язнів. Вирвавши в мене відбійний молоток, вони наказали мені припинити роботу, погрожуючи покаранням. Я злякався і покинув працювати…» На його щастя, в’язні посвітили йому в обличчя ліхтариком, впізнали у ньому вільнонайманого і дали спокій[1803]. Один, у темряві шахті, в оточенні ворожо настроєних, злих і чорних від вугілля страйкарів, він мав справді дуже боятися.