Боялося і табірне начальство. Відчуваючи це, страйкарі і в Горлагу, і в Рєчлагу зажадали зустрічі із представниками уряду і партії — з Москви. На їхню думку, у будь-якому разі місцеві начальники не могли нічого вирішувати без дозволу з Москви — так насправді воно і було.
Московські представники з’явилися. Тобто у кількох випадках представники «московських комісій» зустрілися з комітетами в’язнів у Горлагу і Рєчлагу, щоб вислухати і обговорити їхні вимоги. Я можу сказати, що ці зустрічі були безпрецедентні, проте навряд чи це передає те, наскільки вони були новим і незвичайним явищем. До того вимоги в’язнів не викликали жодної іншої реакції, крім застосування грубої сили. Однак у нову післясталінську епоху Хрущов, здається, був принаймні готовим взяти гору над в’язнями за допомогою справжніх поступок.
Він, точніше, його представники успіху не досягли. Після чотирьох днів воркутинського страйку московська комісія на чолі з високопоставленим керівником генералом Масленніковим запропонувала в’язням новий список привілеїв: дев’ятигодинний робочий день, скасування номерів на уніформі, дозвіл на побачення з родичами, дозвіл отримувати з дому листи і гроші. За словами офіційних документів, лідери страйку зустріли ці новини «з ворожістю» і продовжили страйк. Схожу реакцію викликали такі пропозиції і в Горлагу. Видається, що в’язні прагнули амністії, а не просто поліпшення умов утримання.
Хоча вже був не 1938-й, але ще й не 1989 рік. Сталін помер, та справа його жила. Першим кроком могли бути переговори, та за ним ішов другий — груба сила.
У Норильську керівництво спочатку пообіцяло «розібратися з вимогами в’язнів». Насправді, як відзначається у звіті МВД, «комісія МВД СРСР прийняла рішення про ліквідацію страйків». Це рішення, майже напевно прийняте самим Хрущовим, мало негайні драматичні наслідки на низовому рівні. Страйкуючі табори оточувалися військами. Війська очищали лагпункт за лагпунктом, арештовували лідерів страйку, а інших в’язнів етапами відправляли до інших таборів.
У кількох випадках ця «ліквідація» відбувалася порівняно гладко. На першому лагпункті солдати застали в’язнів зненацька. Через табірні гучномовці головний норильський прокурор Вавілов наказав в’язням залишити зону, гарантуючи тим, хто зробить це мирно, що їх не буде покарано за участь у «саботажі». За даними офіційного звіту, більшість в’язнів так і зробили. Побачивши, що вони залишилися самі, так само вчинили і ватажки. У тайзі солдати і табірне начальство розподіляли в’язнів на групи. На тих, кого підозрювали у «підбурюванні», чекали машини, а «невинним» дозволяли повертатися до табору.
Деякі з подальших «ліквідацій» не були такими мирними. Коли влада повторювала те саме на другий день на іншому лагпункті, лідери страйку спочатку погрожували тим, хто хотів вийти, а потім замкнулися в одному з бараків, з якого їх довелося витягувати силою. У жіночому таборі ув’язнені вишикувалися у коло, вивісили в центрі чорний прапор — на знак жалоби за несправедливо вбитими товаришами, — і почали вигукувати гасла протесту. Після п’яти годин такого протистояння охорона застосувала проти них потужні брандспойти. Тільки тоді охороні вдалося прорвати коло і витягти жінок з табору.
На лагпункті № 5 14 тисяч в’язнів, переважно українців і прибалтів, відмовилися виходити із зони. Вони викинули над своїми бараками чорні прапори; за словами чиновника з МВД, поводилися вони «вкрай агресивно». Потім, коли табірна охорона, підсилена 40 солдатами, спробувала відрізати бараки страйкарів і захистити продовольчий склад, на них напав натовп з 500 в’язнів. Вони лаялися, кидалися камінням, били солдатів кийками і кайлами, намагалися вибити у них із рук зброю. Події описуються в офіційному звіті так: «У критичний момент їхнього нападу на охорону солдати відкрили вогонь по в’язнях. Після припинення вогню в’язні були змушені лягти на землю. Після цього в’язні почали виконувати всі накази охорони і адміністрації табору»[1804].
За даними того самого звіту, того дня загинули 23 в’язні. Як свідчать очевидці, за кілька днів у Норильському табірному комплексі за схожих обставин загинуло кілька сотень в’язнів.
Воркутинський страйк влада придушила аналогічним чином. На одному лагпункті за іншим війська виганяли в’язнів з таборів, ділили їх на групи і «фільтрували», відділяючи підозрюваних лідерів від інших. Для того щоб в’язні виходили мирно, московська комісія також пообіцяла, що справи всіх в’язнів буде переглянуто і що лідерів страйку не розстрілюватимуть. Ця хитрість спрацювала: через «батьківське» ставлення генерала Масленнікова, як пояснював один учасник подій, «ми йому повірили»[1805].