Але їм так і не вдалося встановити усіх членів Центру — справжніх організаторів повстання. За словами одного з авторів спогадів, багато «справжніх діячів» залишилися у таборі спокійно відбувати свої терміни, чекаючи на амністію. Їхні імена невідомі — і, ймовірно, такими й залишаться.
Розділ 25
ВІДЛИГА І ЗВІЛЬНЕННЯ
Не надо околичностей.
Не надо чушь молоть.
Мы — дети культа личности,
мы кровь его и плоть.
Мы выросли в тумане,
двусмысленном весьма,
среди гигантоманий
и скудости ума…
Битву кенгірські страйкарі програли, та війну виграли. Після повстання у Степлагу керівництво Радянського Союзу справді втратило довіру до таборів примусової праці, і сталося це дивовижно швидко.
Влітку 1954 року економічна неефективність таборів уже широко усвідомлювалася. Ще одна перевірка фінансового стану ГУЛАГу, проведена у червні 1954 року, засвідчила, що система отримує великі субсидії, і особливо неефективною в економічному аспекті її роблять витрати на охорону[1820]. На засіданні, яке відбулося незабаром після кенгірських подій і в якому взяли участь начальники таборів і найвищі посадовці ГУЛАГу, багато представників адміністрації відкрито критикували погану організацію постачання продуктів у табори, надмірну бюрократизованість — на той час існувало сім окремих норм харчування в’язнів — і погану організацію самих таборів. Деякі табори діяли, незважаючи на дуже малу кількість в’язнів. Тривали страйки і заворушення. 1955 року в’язні організували ще один загальний страйк на Воркуті[1821]. Причин для запровадження змін було більш ніж достатньо — і зміни настали.
10 липня 1954 року ЦК КПРС ухвалив рішення, яким повертав у табори восьмигодинний робочий день, спрощував режим і полегшував процедуру отримання дострокового звільнення за добру роботу. Особливі табори ліквідувалися. В’язням дозволялося писати листи і отримувати посилки, часто без обмежень. Для в’язнів стало можливим купувати собі нові речі, зокрема одяг, який раніше був недоступний, і фрукти[1822]. В’язням Озерлагу навіть було дозволено вирощувати квіти[1823].
На той час у середовищі найвищих радянських посадовців розпочалася дискусія про сталінську систему судочинства. На початку 1954 року Хрущов затребував і отримав доповідь про кількість засуджених за контрреволюційні злочини з 1921 року, в якій також були дані про кількість засуджених, що на той момент перебували в ув’язненні. Цифри не могли відображати всієї реальної картини хоча б тому, що не враховувалися мільйони засланців, несправедливо засуджені за формально неполітичними статтями, в’язні, справи яких розглядалися у звичайних судах, а також ті, стосовно кого не було жодного суду. І незважаючи на це — при тому, що ці цифри відображали кількість убитих або відправлених до тюрем взагалі без жодної причини — вони виявилися шокуюче високими. За власною статистикою МВД, 3 777 380 осіб було визнано «винними» у контрреволюційній діяльності колегіями ОГПУ, «тройками» НКВД, «особыми совещаниями» та всіма військовими колегіями і трибуналами, які масово виносили вироки протягом попередніх трьох десятиліть. З цих в’язнів 2 369 220 осіб було відправлено у табори, 765 180 — на заслання, а 642 980 було страчено[1824].
Через кілька днів Центральний комітет розпочав процес перегляду справ усіх цих в’язнів, а також справ «повторників» — в’язнів, засуджених до другого терміну заслання 1948 року. Для керівництва цим процесом Хрущов створив державну комісію, очолювану генеральним прокурором СРСР. У кожній республіці та області для перегляду справ ув’язнених також було створено свої комісії. У цей час було звільнено деяких політичних в’язнів, але їхні вироки не були ще скасовані: справжня реабілітація — визнання державою помилки — була ще справою майбутнього[1825].
Почалися звільнення, хоча протягом наступних півтора року вони йшли дуже і дуже повільно. Іноді звільняли тих, хто вже відбув дві третини свого терміну, — без жодних пояснень і реабілітації. Інших, теж не пояснюючи причин, тримали в таборах і далі. Незважаючи на розуміння економічної неефективності таборів, керівництво ГУЛАГу не хотіло його ліквідації. Здається, їм був потрібен ще якийсь удар іззовні.
1822
«Материалы совещания руководящих работников ИТЛ и колоний МВД СССР, 27 сентября — 1 октября 1954 года», зібрання Товариства «Меморіал». Ivanova,