Удару було завдано, коли у лютому 1956 року Хрущов виголосив свою «таємну доповідь» на закритому засіданні XX з’їзду КПРС. Хрущов вперше відкрито критикував Сталіна і його «культ особи»:
«Після смерті Сталіна Центральний Комітет партії став суворо і послідовно проводити курс на роз’яснення неприпустимості чужого духові марксизму-ленінізму звеличування однієї особи, перетворення її на якусь надлюдину, що має надприродні властивості, на кшталт бога. Ця людина нібито знає все, все бачить, за всіх думає, все може зробити; вона непогрішима у своїх вчинках. Таке уявлення про людину, і, говорячи конкретно, про Сталіна, культивувалося у нас багато років»[1826].
Переважна частина цієї доповіді відзначалася тенденційністю. Перелічуючи злочини Сталіна, Хрущов майже виключно зосереджується на жертвах 1937 і 1938 років, окремо зупиняючись на 89 розстріляних членах ЦК та на нечисленних старих більшовиках. «1939 року хвиля масових арештів почала спадати», — проголошував він, хоча це було чистою неправдою, тому що насправді кількість арештів у 1940-х роках зросла. Він згадав про депортацію чеченців — можливо, тому, що не був причетний до неї сам. Він не згадав про колективізацію і голод в Україні та про репресії у Західній Україні і прибалтійських республіках — можливо, тому що сам брав участь у цих операціях. Він згадав про 7697 реабілітованих, і, хоча аудиторія йому аплодувала, насправді це була вкрай незначна частка тих мільйонів несправедливо засуджених, про яких Хрущов знав[1827].
Та й зі всіма своїми недоліками, доповідь Хрущова — яку невдовзі, так само таємно, було поширено по партійних осередках по всій країні, — до самої основи потрясла Радянський Союз. Ніколи раніше радянське керівництво не визнавало жодних своїх злочинів, не кажучи вже про їхні величезні масштаби. Навіть сам Хрущов не мав певності щодо можливої реакції на цей виступ. «Ми тільки-но почали виходити із шокового стану, — пізніше писав він. — Люди все ще знаходилися у тюрмах і таборах, а ми не знали, як їм пояснити, що з ними сталося, чи що робити з ними після їхнього звільнення»[1828].
Доповідь спонукала до дії МВД, КГБ та начальство в таборах. За кілька тижнів режим у таборах став ще легшим, а процес звільнень і реабілітації нарешті почав прискорюватися. Якщо за три роки до «таємної доповіді» було реабілітовано трохи більше як 7 з половиною тисяч в’язнів, то за десять місяців після неї — 617 тисяч. Для подальшого пришвидшення процесу було створено нові механізми. За іронією долі, багато в’язнів, засуджених «тройками», зараз тройками ж і звільнялися. До цих комісій входило три особи — прокурор, член Центрального комітету і реабілітований член партії, часто колишній в’язень; вони виїжджали до таборів і місць заслання у різні райони країни. Вони мали повноваження проводити швидкі слідства справ в’язнів, проводити з в’язнями бесіди і відразу ж їх звільняти[1829].
Протягом кількох місяців після доповіді Хрущова МВД підготувало і значні зміни у структурі самих таборів. У квітні новий міністр внутрішніх справ Н. П. Дудоров надіслав свої пропозиції щодо реорганізації таборів до ЦК. Він писав, що становище у таборах і колоніях «уже протягом багатьох років не може бути гіршим». Він обстоював думку, що табори слід закрити, а найнебезпечніших злочинців перевести до спеціальних ізольованих тюрем у віддалених районах країни; як одну з таких можливостей він згадував район недобудованої залізниці Салехард-Ігарка. В’язні, що вчинили менш значні злочини, на його думку, мали залишатися у своїх місцевостях, відбуваючи свої терміни у тюрмах-«колоніях», і виконувати там нетяжку роботу на промислових і сільськогосподарських підприємствах. У пропозиціях йшлося також, що ні від кого не слід вимагати виконувати роботу лісорубів, шахтарів або будівельників чи будь-яку іншу тяжку некваліфіковану роботу[1830].
Та навіть важливішим за конкретні пропозиції був дух надісланого Дудоровим документа. Він не просто пропонував створення меншої за масштабами системи таборів; він пропонував створити якісно нову пенітенціарну систему, повернутися до «нормальної» системи чи принаймні такої пенітенціарної системи, яку могли б визнати «нормальною» інші європейські країни. Нові «колонії» вже не мали претендувати на свою економічну ефективність чи самодостатність. В’язні мали працювати для того, щоб оволодівати корисними навичками, а не для того, щоб збагачувати державу. Метою праці в’язнів мала стати їх реабілітація, а не державна вигода[1831].