Багато хто просто виявився до цієї свободи не готовим. Юрій Зорін, який 1954 року їхав у переповненому в’язнями поїзді на південь з Котласа, проїхав тільки дві станції. «Чому я їду до Москви?» — запитав він себе, а потім розвернувся і поїхав назад до свого старого табору, де його колишній начальник допоміг йому отримати роботу вільнонайманого. Там він залишився ще на 16 років[1837]. Євгенія Гінзбург знала жінку, яка справді не хотіла залишати свій барак: «Річ у тім, що я… Я не зможу жити на волі. Я… Я хотіла б залишитися в таборі!» — сказала вона подругам[1838]. Ще один в’язень писав у своєму щоденнику: «Я справді не хочу свободи. Що мене тягне на волю? Здається, що там… брехня, лицемірство, бездумність. Там усе фантастично нереальне, а тут все реальне»[1839]. Багато людей не повірили Хрущову і очікували чергового погіршення становища; вони залишалися вільнонайманими робітниками на Воркуті і в Норильську. Вони вважали за краще не переживати і не проходити через турботи повернення, коли зрештою їх все одно знову арештують.
Та навіть для тих, хто хотів повертатися додому, це часто виявлялося неможливим. Вони не мали грошей, харчів було дуже мало. У таборах в’язнів звільняли, даючи їм на дорогу голодний пайок — по 500 грамів хліба на день[1840]. Та навіть цього на дорогу не вистачало, бо часто вона тривала набагато довше, ніж очікувалося, бо на малочисленні літаки і поїзди на південь квитків дістати було майже неможливо. На красноярському вокзалі Аріадна Ефрон побачила, що там так багато людей, що «виїхати було неможливо, просто неможливо». Там були люди з усіх норильських таборів. Зрештою вона зовсім несподівано дістала квиток: випадково в одної жінки був зайвий. В іншому разі вона могла б там чекати кілька місяців[1841].
У схожому переповненому вагоні Галина Усакова, як і багато інших, вирішила проблему повернення додому, залізши на багажну полицю[1842]. Інші так додому й не доїхали: частими були випадки, коли звільнені в’язні вмирали по дорозі додому. Ще інші помирали вже вдома за кілька тижнів чи місяців після повернення. Роки виснажливої праці в таборах, тяжкий шлях додому, почуття після повернення — все це часто спричинялося до серцевих нападів та інсультів. «Як багато людей померли від цієї свободи!» — дивувався один в’язень[1843].
Дехто знову потрапляв до тюрми. В одному з документів МВД йшлося, що звільнені в’язні з воркутинських, печорських та інтинських таборів не мають змоги купити собі одягу, взуття чи постільної білизни, оскільки «у містах за Полярним колом немає ринків». З відчаю колишні в’язні йшли на правопорушення для того, щоб їх знову арештували. У тюрмі їм принаймні видавали хлібний пайок[1844]. Начальство в таборах цьому не дуже опиралося: зіткнувшися з проблемою нестачі робочої сили, адміністратори на Воркуті не виконували наказів згори і насправді намагалися перешкодити певним категоріям в’язнів іти з копалень[1845].
Ті, кому вдавалося повернутися до Москви, Ленінграда чи міст і сіл, де вони раніше мешкали, не завжди знаходили вдома легше життя. Виявилося, що самого по собі звільнення не досить для відновлення «нормального» життя. Без документів, які б підтверджували реабілітацію — тобто скасовували вирок, — колишні політичні в’язні продовжували перебувати під підозрою.
Правда, за кілька років до того їм би видали «вовчі білети», які забороняли колишнім політичним в’язням жити у великих містах Радянського Союзу або поблизу них. Тепер «вовчі білети» скасували, проте і далі було тяжко знайти житло, роботу, а у випадку Москви — отримати дозвіл на проживання у столиці. На колишніх в’язнів чекали конфісковані помешкання і продані речі. Багато їхніх родичів, які теж стали «ворогами», вже померли або зубожіли: сім’ї в’язнів носили на собі тавро «ворогів», їх піддавали різним формам офіційної дискримінації, забороняли певні види роботи. Місцева влада, як і раніше, до колишніх політичних ставилася з підозрою. Томас Сговіо цілий рік провів, пишучи скарги і апеляції, і тільки після цього йому було офіційно дозволено мешкати у квартирі його матері[1846]. Для інших в’язнів неможливим виявлялося отримувати пенсію[1847].
Ці особисті проблеми разом із відчуттям несправедливості спонукали багатьох добиватися повної реабілітації, але й цей процес був непростим. Багато для кого такої можливості взагалі не існувало. Наприклад, МВД категорично відмовлялося переглядати справи в’язнів, засуджених до 1935 року[1848]. Посвідчення про реабілітацію не отримували і ті, кого вже в таборі було засуджено до додаткових термінів — не має значення, чи то за непокору владі, чи за кримінальний злочин[1849]. Заборонявся і перегляд справ найвисокопоставленіших більшовиків — Бухаріна, Каменєва, Зінов’єва та інших, — і ті, кого було засуджено в результаті розслідувань у їхніх справах, чекали на реабілітацію аж до 1980-х років.