Тюремна доля Солженіцина починалася типово для зеків його покоління. Після вступу 1941 року до військового училища він воював на західному фронті восени і взимку 1943 року, написав другові листа з погано прихованою критикою сталінського режиму в 1945 році й невдовзі був арештований. Досі більш-менш переконаного комуніста, молодого офіцера Олександра Солженіцина вразила жорстокість, з якою з ним повелися. Пізніше його ще більше вразить та жорстокість, з якою поводилися з солдатами Радянської армії, що потрапили до німецького полону. На його думку, ці люди мали повертатися додому героями.
Подальший його табірний шлях був, напевно, трохи менш типовим, та тільки тому, що певний час — завдяки своїй незакінченій фізико-математичній освіті — він пробув на шарашці; цей досвід пізніше знайшов своє відображення у романі «У першому колі». За винятком цього, можна сказати, що він відбував свій термін на кількох невеликих лагпунктах, зокрема на одному московському, і в одному особливому табірному комплексі в районі Караганди. Він не був чимось особливо помітним в’язнем. Він загравав з властями, до того, як прозрів, був інформатором — шлях цей закінчився на кладці цегли. Пізніше на роботу муляра він поставить Івана Денисовича — «пересічного зека», що став героєм його першої повісті. Після звільнення Солженіцин їде вчителювати до Рязані й починає писати про пережите. У цьому теж не було нічого особливого: багато сотень табірних спогадів, що почали публікуватися у 1980-х роках, свідчать про літературні здібності колишніх радянських в’язнів, багато з яких приховували свою літературну діяльність протягом довгих років. Зрештою, справді унікальним Солженіцина робить лише те, що його твори з’явилися друком у Радянському Союзі ще за Хрущова.
Навколо публікації «Одного дня Івана Денисовича» існує багато легенд — так багато, що біограф Солженіцина Майкл Скеммелл пише, що «історія ця обросла стількома прикрасами, що іноді неможливо відділити факт від вимислу». Шлях книжки до слави був довгим. До того, як вона стала відомою, рукопис повісті потрапив до рук московського літератора і табірного друга Солженіцина Льва Копелєва, який у той час працював редактором у журналі «Новый мир». Схвильований твором, Копелєв передав рукопис головному редактору «Нового мира» Олександру Варшавському.
Як ідеться далі в цій історії, Варшавський почав читати повість перед сном у ліжку. Однак, прочитавши кілька перших сторінок, під враженням від рукопису він встав, одягнувся і дочитував повість уже сидячи. Читав він цілу ніч, а потім, як тільки розвиднилося, побіг на роботу, де наказав друкаркам зробити ще копії, щоб він міг роздати їх друзям, при цьому весь час Твардовський говорив про появу нового літературного генія. Так це було насправді чи ні, але саме так, поза сумнівом, потім про це розповідав Твардовський. Пізніше Солженіцин написав йому про те, яке щастя він відчув, коли дізнався, що для Твардовського «Один день Івана Денисовича» виявився «вартим безсонної ночі»[1880].
Сама повість доволі проста: у ній описується один звичайний день із життя звичайного в’язня. Для сучасних читачів навіть у самій Росії зараз, можливо, складно зрозуміти, чому вона викликала таку шалену реакцію у радянському літературному світі. Та для тих, хто читав її 1962 року, повість була одкровенням. Замість гуманних слів про «тих, що повернулися» і «репресії», звичайних для тогочасних літературних творів, в «Одному дні Івана Денисовича» безпосередньо описувалося життя в таборі; до того ця тема була закритою для публічного обговорення.
Водночас стиль Солженіцина — зокрема, використання табірного жаргону, — і змалювання безпросвітного тюремного життя робили повість разюче відмінною від зазвичай пустої і фальшивої прози, що публікувалася в той час. «Соціалістичний реалізм», який у ті часи був офіційною доктриною радянської літератури, не був реалізмом взагалі; то, швидше, був літературний різновид сталінської політичної лінії. Якщо у радянському романі розповідалося про злодія, то він обов’язково прозрівав і навертався в істинну радянську віру. Герой міг страждати, та зрештою партія показувала йому правильний шлях. Героїня могла проливати сльози, та, коли вона усвідомлювала цінність Праці, вона віднаходила своє належне місце в суспільстві.