На відміну від цього «Один день Івана Денисовича» по-справжньому реалістичний: у повісті немає ні офіційного оптимізму, ні офіційної моралі. Страждання її героїв не мають сенсу. Вони намагаються уникати виснажливої роботи, яку мають виконувати. У фіналі немає тріумфу партії, не говориться про перемогу комунізму. Твардовського вразила саме ця чесність, така незвичайна для радянського письменника: він сказав другові Солженіцина Копелєву, що у повісті немає жодної краплі неправди. І саме це для багатьох читачів було неприйнятним, особливо для представників радянської еліти. Суперечливою повість видалася навіть для одного з редакторів журналу «Новый мир». У своїй рецензії він писав, що повість «зображає життя надто однобоко, мимохіть спотворює і руйнує пропорції». Людей, звиклих до спрощення, лякав відкритий фінал повісті та її «аморальність».
Твардовський хотів повість надрукувати, але знав, що якщо він просто надішле рукопис цензорам, то його публікацію негайно заборонять. Замість цього він запропонував «Один день Івана Денисовича» Хрущову — як зброю у боротьбі з його ворогами. За словами Майкла Скеммелла, Твардовський написав до повісті передмову, яка представляла твір саме в такому світлі, а потім почав давати рукопис людям, котрі, як він сподівався, передадуть повість Хрущову[1881].
Після багатьох переговорів і кількох змін у рукописі — Солженіцина умовили додати у повість принаймні одного «позитивного героя» і формальне засудження українського націоналізму — повість нарешті потрапила до Хрущова. Той підтримав її публікацію. Він навіть похвалив її, сказавши, що вона написана «в дусі XXII з’їзду партії», а це, судячи з усього, означало, що, на його думку, твір буде працювати проти його ворогів. Нарешті, у листопадовому 1962 року числі журналу «Новый мир» вона з’явилася друком. «Пташка вилетіла! Пташка вилетіла!» — як кажуть, кричав Твардовський, отримавши коректуру.
Спочатку повість викликала надзвичайно схвальні критичні відгуки, не в останню чергу тому, що вона точно відповідала запитам моменту. Літературний критик «Правды» висловлював сподівання, що «боротьба проти культу особи і далі сприятиме появі творів щораз вищої художньої цінності». Літературний оглядач «Известий» писав, що Солженіцин «проявив себе справжнім помічником партії у священній і життєво важливій справі — боротьбі з культом особи і його наслідками»[1882].
Однак не зовсім такою була реакція звичайних читачів, які протягом кількох місяців після публікації «Одного дня Івана Денисовича» надсилали авторові гори листів. Близькість повісті до нової партійної лінії не справила великого враження на колишніх табірників, які писали Солженіцину з усіх куточків Радянського Союзу. Для них величезною радістю було прочитати правду про їхні власні почуття, про те, що самі вони пережили. Люди, які боялися сказати навіть слово про пережите своїм найближчим друзям, раптом відчули себе вільними. Одна жінка так згадувала про своє враження: «Мене душили сльози. Я їх не приховувала, бо все це, що вмістилося у небагато журнальних сторінок, було моїм, справді моїм, — кожен день з 15 проведених у таборах років».
Один лист до Солженіцина починався так: «Дорогий друже, товаришу і брате…» Далі йшлося: «Читаючи Вашу повість, я згадував Сівую Маску і Воркуту… морози і бурани, удари і приниження… Коли читав, я плакав — це все знайомі люди, з моєї бригади… Ще раз дякую! Будь ласка, продовжуйте в тому ж дусі — пишіть, пишіть…»[1883]
Найсильніше враження повість справила на в’язнів у тюрмах. Леонід Сітко, який у той час відбував свій другий термін, почув про «Один день Івана Денисовича» у далекому Дубравлагу. Коли до табірної бібліотеки надійшов примірник «Нового мира», начальство тримало його в себе цілих два місяці. Нарешті отримали його і зеки: вони читали повість вголос, щоб могло чути відразу багато людей. Сітко згадує, що зеки слухали, «не дихаючи»:
«Коли було прочитане останнє слово, настала мертва тиша. Дві-три хвилини — і вибухнуло! У кожному — своє, болюче, пережите… в махорковому диму говорили без кінця…
І запитували: чому надруковано?»[1884]
Справді — чому? Здається, запитувати про це почали і самі партійні начальники. Можливо, чесне зображення Солженіциним табірного життя — це було для них занадто: повість була ознакою надто швидкої зміни, її поява була надто швидкою для людей, які все ще боялися, що наступними покотяться їхні голови. Чи, можливо, вони вже стомилися від Хрущова, боялися, що він зайшов надто далеко, використовує твір Солженіцина для виправдання своїх дій. Справді, невдовзі після публікації повісті Солженіцина, у жовтні 1964 року, Хрущова було зміщено. Його наступник Леонід Брежнєв був лідером партійних реакціонерів, настроєних проти змін і проти «відлиги» неосталіністів.