Були й інші. 1967 року 43 дітей комуністів, репресованих у сталінські часи, надіслали відкритого листа до Центрального комітету, попереджаючи про загрозу неосталінізму. Цей лист, один із перших серед численних адресованих владі листів протесту, підписали кілька підпільних видавців і лідерів дисидентського руху, чимало з яких невдовзі самі опинилися в тюрмах: Петро Якір, син командарма Якіра, Антон Антонов-Овсєєнко, син більшовика-революціонера, Лариса Богораз, батька якої за троцькістську діяльність було арештовано 1936 року. Здається, родинного табірного досвіду могло бути достатньо для радикалізації настроїв молодших членів сім’ї[1894].
Змінилися не тільки в’язні, а й деякі аспекти системи судочинства. 1960 року, який зазвичай згадують як пік «відлиги», набув чинності новий кримінальний кодекс. Поза сумнівом, він був ліберальнішим за попередній. Ним чітко заборонялися нічні допити, він обмежував повноваження КГБ (яке проводило слідства у справах підозрюваних у політичних злочинах) і МВД (яке керувало тюрмами). Ним надавалися більші повноваження прокуратурі, і, головне, у ньому вже не було сумнозвісної 58-ї статті[1895].
Деякі з цих змін справедливо критикувалися як чисте маскування — зміна у назвах замість змін у дійсності. «Ви помиляєтеся, — писав другові у таємно переданому з тюрми листі письменник Юлій Даніель. — Ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я сиджу в тюрмі. Мене "утримували у слідчому ізоляторі", звідки мене не кинули в карцер, а "помістили у штрафний ізолятор". І робилося це не тюремниками, а "співробітниками", і цей лист надіслано не з концентраційного табору, а з "установи"»[1896].
Даніель мав рацію також і в іншому: якщо влада хотіла когось арештувати за підозрою в інакодумстві, вона, як і раніше, мала змогу це зробити. Замість 58-ї статті в новому кримінальному кодексі були 70-та, «Антирадянська агітація і пропаганда», та 72-га, «Організація особливо небезпечних злочинів проти держави, а також участь в антирадянських організаціях». Крім того, у кримінальний кодекс було введено ще й 142-гу статтю — «Порушення закону про відділення церкви від держави». Іншими словами, якщо КГБ хотіло когось арештувати за його релігійні переконання, то воно могло зробити і це[1897].
Та не все залишилося точно таким самим, як раніше. У післясталінську епоху влада — прокурори, тюремники, табірні охоронці, наглядачі — стала набагато чутливішою щодо того, як усе виглядає, вона справді намагалася дотримуватися певної видимості законності. Наприклад, коли виявилося, що 70-та стаття надто розпливчаста для того, щоб можна було відправляти за грати всіх, кого влада вважала за потрібне, до кримінального кодексу було додано статтю 190–1, якою заборонялося «усне поширення завідомої брехні, яка дискредитує радянську політичну і суспільну систему». Судова система мала виглядати саме як судова система, навіть якщо всі знали, що це обман[1898].
Як віддзеркалення засудження сталінської практики «тройок» і «особых совещаний» нове законодавство вимагало, щоб справи арештованих розглядалися законним судом. Як виявилося, це створило для радянського керівництва набагато більше незручностей, ніж воно могло очікувати.
Хоча Йосипа Бродського і не судили за новим «антидисидентським» законодавством, суд над ним багато в чому став передвісником нової епохи. Новим явищем був уже сам факт такого суду: в минулому людей, які дратували державу, не судили публічно — за винятком тих випадків, коли такі суди були заздалегідь підготовленими показовими виставами, — або й не судили взагалі. Ще важливіше те, що на суді Бродський поводився так, що було очевидно, що він належить уже до нового покоління, покоління, яке відрізнялося від покоління Солженіцина і політичних в’язнів ближчого минулого.
Якось Бродський написав, що його покоління «сія чаша почасти обминула», маючи на увазі політичну обробку, яку мусили обов’язково проходити люди, старші всього лише на кілька років. «Ми виросли з післявоєнного щебеню — держава зализувала власні рани і не могла як належить за нами простежити. Ми пішли до школи, і, хоч як годувала нас вона піднесеною дурнею, страждання і убогість були перед очима всюди. Руїну не прикриєш сторінкою "Правди"»[1899].
Росіяни покоління Бродського, як правило, критикували становище у Радянському Союзі через неможливість у брежнєвські часи висловити відкрито свої літературні й мистецькі смаки. Прибалти, представники кавказьких народів чи українці частіше приходили до цього через успадкований від батьків націоналізм. Бродський являв собою класичного ленінградського дисидента. Він з дуже раннього віку відкидав радянську пропаганду, у 15-річному віці залишив школу. Працював на численних тимчасових роботах, почав писати вірші. У дуже молодому віці він вже був добре відомим у ленінградському літературному світі. Ним стала опікуватися старіюча Ахматова. Його вірші ходили серед друзів, їх читали на таємних літературних зібраннях, які стали ще одною відмітною рисою нової епохи.
1894
«Собрание документов самиздата», AS 143. (Це колекція документів самвидаву, зібраних «Радіо Вільна Європа — Радіо Свобода» від 1960-х років до теперішнього часу. Ці документи не «публікувалися» у поширеному сенсі цього слова, вони були скопійовані, переплетені, пронумеровані й передані до кількох найбільших бібліотек.)