Як і можна було передбачати, діяльністю Бродського зацікавилася таємна поліція. Спочатку з Бродським розмовляли і залякували, потім арештували. Його звинуватили у «дармоїдстві» — він займався літературною діяльністю, не маючи відповідної ліцензії від Спілки письменників. На суді, що відбувся у лютому 1964 року, представлені стороною обвинувачення — державою — свідки свідчили про його «аморальність», «ухиляння від служби в армії» та «писання антирадянських віршів». На захист Бродського виступали відомі поети і письменники, зокрема й Ахматова. Їм зі злістю відповідали свідки обвинувачення:
«Ці сіятельні друзі почали бити в усі дзвони і вимагати — ах, врятуйте молодого чоловіка. А його потрібно лікувати примусовою працею, і ніхто йому не допоможе, ніякі сіятельні друзі. Я особисто його не знаю. Знаю про нього з преси. І з довідками знайомий. Я медичну довідку, яка звільнила його від служби в армії, піддаю сумніву. Я не медицина, але піддаю сумніву»[1900].
Очевидно, що суд був спрямований не тільки проти Бродського, а взагалі проти залишків класу незалежних інтелектуалів — з їхніми зв’язками, з їхньою, напевне ж, опозиційністю до радянського режиму, з їхньою зневагою до «праці». У певному сенсі організатори суду точно вибрали його ціль: Бродський справді був не згодним з радянською владою; він справді зневажав безглузду і безплідну працю; він справді був представником певного «чужого класу» — групи, глибоко розчарованої реакцією, що наступала після «відлиги». Бродського, який це дуже добре розумів, арешт зовсім не здивував, а суд не збентежив. Ось уривок із запису суду:
«СУДДЯ: А взагалі яка ваша спеціальність?
БРОДСЬКИЙ: Поет. Поет-перекладач.
СУДДЯ: А хто це визнав, що ви поет? Хто зачислив вас до поетів?
БРОДСЬКИЙ: Ніхто. (Без виклику.) А хто зачислив мене до роду людського?
СУДДЯ: А ви вчилися цього?
БРОДСЬКИЙ: Чого?
СУДДЯ: Щоб бути поетом? Не намагалися закінчити вузу, де готують… де навчають…
БРОДСЬКИЙ: Я не думав, що це дається освітою.
СУДДЯ: А чим же?
БРОДСЬКИЙ: Я думаю, це… (розгублено)… від Бога…»
Пізніше, коли його запитали, чи не має він якихось клопотань до суду, Бродський сказав: «Я хотів би знати, за що мене арештували». Суддя відповіла: «Це запитання, а не клопотання». Бродський сказав: «Тоді у мене клопотання немає»[1901].
Формально Бродський суд програв: його було засуджено на п’ять років примусової праці, які він мав відбувати у колонії в Архангельській області на тій підставі, що він «систематично не виконує обов’язків радянської людини з виробництва матеріальних цінностей і особистого забезпечення, що видно з частої зміни роботи». На основі довідки від «комісії по роботі з молодими письменниками» суддя проголосила, що майбутній Нобелівський лауреат у галузі літератури Бродський «не є поетом»[1902].
Проте в іншому сенсі Бродський «виграв» — так, як не мали змоги це зробити радянські в’язні попередніх поколінь. Він не тільки прилюдно поставив під сумнів логіку радянської правової системи, цей його сумнів був зафіксований для майбутнього. Одна журналістка таємно вела запис суду, який зрештою було передано на Захід. Завдяки цьому Бродський став знаменитим і в СРСР, і за кордоном. Його поведінка на суді не тільки стала зразком для тих, хто йшов за ним; вона також спонукала як радянських, так і зарубіжних письменників клопотатися перед урядом щодо його звільнення. Через два роки його справді було звільнено, і зрештою його фактично примусили залишити СРСР.
За життя Сталіна нічого подібного не відбувалося. «Людей, як завжди, кидали за грати і, як завжди, везли на Схід, — писав невдовзі після цих подій український історик-дисидент Валентин Мороз. — Але цього разу вони не зникають у невідомості»[1903]. І саме це стало найбільшою відмінністю між в’язнями сталінської доби і в’язнями за Брежнєва і Андропова: світ про них знав, про них турбувався і, що найважливіше, міг впливати на їхню долю. Незважаючи на це, радянський режим ліберальнішим не ставав, — а після суду над Бродським події розвивалися швидко.