Так само, як 1937 рік є особливим в аспекті переслідувань радянської інтелігенції сталінської епохи, так особливим для покоління «відлиги» є 1966-й. 1966 року вже було зрозуміло, що неосталіністи перемогли. Була відновлена офіційна репутація Сталіна як гідного захоплення, хоча й не без вад, вождя. Йосип Бродський відбував термін примусової праці. Твори Солженіцина заборонили. Хрущова було зміщено і замінено Леонідом Брежнєвим, який виступав із публічними заявами, що мали на меті відновлення репутації Сталіна[1904]. Через рік призначений керівником КГБ Юрій Андропов виголосив промову з нагоди 50-річчя створення ЧК. Промова, серед іншого, прославляла радянську таємну поліцію за «нещадну боротьбу з ворогами держави»[1905].
У лютому 1966 року відбувся суд над Андрієм Синявським і Юлієм Даніелем. Обидва вони були відомими письменниками, обидва видавали свої твори за кордоном, і обох їх було визнано винними за 70-ю статтею в «антирадянській агітації і пропаганді». Синявському дали сім років виправно-трудових таборів, а Даніелю п’ять[1906]. Вперше судили не просто за «дармоїдство», а за зміст літературних творів. Через місяць в обстановці посиленої секретності в Києві відбувся суд над більш як двадцятьма українськими інтелектуалами. Одного з підсудних звинуватили ще й у тому, що він мав примірник вірша українського поета XIX століття Тараса Шевченка. Оскільки імені автора поряд з віршем не було, радянські «експерти» кваліфікували його як антирадянський вірш невідомого автора[1907].
За моделлю, яка невдовзі стала звичайною, одні суди породжували інші — тому що обурені інтелектуали стали використовувати положення радянської правової системи і конституцію СРСР у своїй критиці радянського судочинства і радянської таємної поліції. Наприклад, справа Синявського і Даніеля справила велике враження на ще одного молодого москвича — Олександра Гінзбурга, тоді вже відомого в «неофіційних» культурних колах. Він уклав свою «Білу книгу» — запис суду над Синявським і Даніелем, яку поширював у Москві. Він разом зі своїми трьома, як стверджувалося, пособниками невдовзі був арештований[1908].
Приблизно в цей самий час київські суди справили велике враження на молодого українського правника Вячеслава Чорновола. Він написав документальне дослідження про судову систему УРСР «Правосуддя чи рецидиви терору?», де відзначалися внутрішні суперечності радянського судочинства, доводилися незаконність і абсурдність арештів українських інтелектуалів[1909]. Невдовзі після цього його самого було арештовано[1910]. Так рух інтелектуалів і діячів культури, що починався з письменників і поетів, став рухом захисту людських прав.
Для кращого розуміння контексту розвитку радянського правозахисного руху слід зазначити, що радянські дисиденти ніколи не створювали масової організації, як це було, наприклад, у Польщі, і радянський режим зрештою був повалений завдяки не лише їхній діяльності: цьому рівною мірою слід завдячувати гонці озброєнь, війні в Афганістані та економічним негараздам, спричиненим системою радянського централізованого планування. Також їм вдалося провести тільки дуже небагато відкритих демонстрацій. В одній з найвідоміших — влаштованій 25 серпня 1968 року на знак протесту проти радянського вторгнення у Чехословаччину — участь брало усього сім осіб. Опівдні ці семеро зібралися перед собором Василя Блаженного на московській Красній площі та розгорнули прапор Чехословаччини і плакати з написами «Хай живе вільна й незалежна Чехословаччина!», «Руки геть від Чехословаччини, за нашу і вашу свободу!». За кілька хвилин пролунав свисток, і на демонстрантів напали співробітники КГБ у цивільному, які, здається, на них чекали; вони кричали: «Всі вони жиди!» і «Бий антирадянщиків!» Вони порвали плакати, побили демонстрантів і забрали всіх у тюрму — крім однієї учасниці, яка прийшла зі своїм тримісячним немовлям[1911].
Незважаючи на такі незначні масштаби, для радянського керівництва це було джерелом великих неприємностей, особливо з огляду на постійно проголошувану відданість справі поширення радянського ладу у світі і, внаслідок цього, постійну величезну стурбованість думкою міжнародної громадськості щодо СРСР. У сталінські часи масові репресії можна було приховати навіть від віце-президента США, який відвідував район розташування таборів. У 1960–1970-х роках звістка про єдиний арешт ставала відомою на іншому кінці світу вже наступного дня.
1910
Через 30 років Чорновіл став провідною фігурою руху за незалежність в Україні. Я мала з ним інтерв’ю у Львові 1990 року.