Почасти ці зміни відбулися завдяки розвиткові засобів масової інформації — «Голосу Америки», «Радіо Свобода», телебачення. Почасти також і тому, що радянські громадяни знайщли нові способи передавання інформації. І тут 1966-й рік також є віхою: саме тоді з’явився термін «самвидав». Він являє собою скорочення, творці якого свідомо прагнули, щоб воно асоціювалося з іншим словом-скороченням — «Держвидав»; буквально «самвидав» означає «самостійне видавництво», вживався ж термін для позначення підпільної преси і видавничої справи. Концепція не була новою. В Росії самвидав мав майже таку саму давню історію, як і писане слово взагалі. У 1820-ті роки рукописи своїх творів з політичним змістом приватно поширював Пушкін. Не зникало зовсім приватне поширення непідцензурних копій різних творів навіть в епоху Сталіна.
Але після 1966 року самвидав набув всесоюзного розмаху. «Відлига» прищепила багатьом радянським громадянам смак до вільнішої літератури, і початково самвидав був переважно літературним явищем[1912]. Та дуже швидко він почав набувати більш політичного характеру. У звіті КГБ, поширеному серед членів ЦК партії у січні 1971 року, аналізувалися зміни за останні п’ять років; відзначалося, зокрема, що було виявлено «понад 400 досліджень і статей з економічних, політичних і філософських питань, які з різних позицій критикують історичний досвід побудови соціалізму у Радянському Союзі, ревізують внутрішню і зовнішню політику Комуністичної партії і пропонують різні програми опозиційної діяльності»[1913].
Наприкінці звіту подавався висновок: КГБ має проводити роботу з «нейтралізації і викриття антирадянських тенденцій, представлених у самвидаві». Але заганяти джина назад у пляшку було вже запізно — самвидав продовжував розширюватися і набувати нових форм, це були: машинописні вірші, які друзі передавали одне одному і за першої нагоди знову передруковували; саморобні інформаційні бюлетені; записи програм західних радіостанцій; і, набагато пізніше, книжки і журнали, професійно видані у підпільних типографіях, які доволі часто були розташовані в комуністичній Польщі. Поезія і вірші-пісні, написані російськими «бардами» — Олександром Галичем, Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким, також швидко поширювалися за допомогою нової на той час технології — побутового магнітофона.
І в 60-ті, і в 70-ті, і у 80-ті роки однією з найзначніших тем самвидаву була історія сталінізму взагалі і ГУЛАГу зокрема. У самвидаві друкувалися і поширювалися твори Солженіцина, на той час у СРСР вже заборонені. Підпільно почали поширюватися також проза і вірші Варлама Шаламова та спогади Євгенії Гінзбург. Обидва ці автори завоювали прихильність багатьох читачів. Навколо Євгенії Гінзбург у Москві утворився гурток уцілілих в’язнів ГУЛАГу і літераторів.
Переслідування дисидентів стало ще однією значною темою самвидаву. Справді, саме завдяки самвидаву — і особливо його виходам за кордон — інформація про порушення і захист людських прав у СРСР набула в 1970-ті роки великого поширення у світі. Зокрема, радянські дисиденти навчилися використовувати можливості самвидаву не тільки для того, щоб вказувати невідповідність методів КГБ радянському законодавству, а і для того, щоб часто й голосно розповідати про невідповідність того, що відбувалося у радянській дійсності, тим міжнародним договорам з людських прав, які підписав СРСР. Найчастіше використовувалися тексти Декларації людських прав та Заключний Гельсінський акт. У декларації, яку Радянський Союз підписав 1948 року, є, зокрема, і Стаття 19, яка проголошує:
«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[1914].
Другий документ було підписано в результаті всеєвропейського переговорного процесу, який урегулював ряд питань, що залишалися відкритими після Другої світової війни. Хоча на це не дуже зверталася увага у момент підписання Гельсінського договору, він також включав у себе певні угоди щодо людських прав — частина з так званого третього кошика переговорів, які підписали усі держави-учасниці. Серед іншого, Договір визнавав «свободу думки, совісті і віри»:
1913
Info-Russ, #0044 (див. Архіви у Бібліографії). Тут розміщено архівні документи, які Володимир Буковський дістав під час участі в «судовому процесі» над Комуністичною партією, про що йдеться далі у цій книжці. Документи розглядаються у книжці Буковського 1996 року «Московський процес», яка вийшла російською і французькою мовами. Деякі документи зберігаються також у Hoover, Fond 89.