«До довгого шматка пластмасової трубки міцно приєднується презерватив. Потім зек його ковтає, залишаючи кінець трубки в роті. Щоб випадково не проковтнути трубку, він затискає її чимось у щілині між зубами: навряд чи с зеки, що мають усі 32 зуби. Тоді за допомогою шприца у презерватив через трубку накачується до трьох літрів спирту, і зек повертається в зону. Якщо презерватив до трубки погано припасований або розривається у зековому шлунку, то це означає напевну і болісну смерть. Незважаючи на це, зеки ідуть на цей ризик: з трьох літрів спирту виходить сім літрів горілки. Коли "герой" повертається в зону… його підвішують униз головою на бантині під дахом бараку, а під трубкою тримають миску, поки звідти не витече остання крапля. Тоді порожній презерватив витягують…»
Як і раніше, поширеним було самокалітцво, яке тепер набувало ще жахливіших форм. Одного разу у тюремній камері Марченко став свідком того, як двоє злодіїв ковтали ложки, заздалегідь їх вирівнявши. Після цього вони розбили шибку і почали ковтати скло; лише після цього охоронцям вдалося витягти їх із камери[1928]. Едуард Кузнецов, засуджений за участь у сумнозвісній спробі захоплення пасажирського літака у ленінградському аеропорту «Смольный», описує десятки методів самокаліцтва:
«Я бачив засуджених, які ковтали у великих кількостях цвяхи і колючий дріт; бачив, як ковтали термометри зі ртуттю, олов’яні миски (спочатку розбиті на "їстівні" шматки), шахові фігури, доміно, голки, товчене скло, ложки, ножі та багато інших подібних предметів. Я бачив в’язнів, які зашивали собі роти й очі ниткою або дротом, пришивали собі до тіла ряди гудзиків; прибивали яєчка до нар… Бачив, як ув’язнені робили на руках і ногах надрізи, а потім згортали шкіру, як шкарпетки; або відрізали від себе шматки м’яса, смажили їх і їли; або зливали кров через надріз у вені в миску, кришили туди хліб, а потім ковтали все це, як юшку; або загорталися в газети і підпалювали себе; або відрізали собі пальці, носа, вухо чи статевий орган…»
Кузнецов пише, що ці ув’язнені так робили не з протесту, а просто без жодної конкретної причини, або ж просто для того, щоб «потрапити до лікарні, де гойдають стегнами медсестри, де ви отримуєте лікарняний пайок, і вас не примушують працювати, де є ліки, поживна дієта, поштові листівки». Багато з тих, хто вчиняли самокаліцтво, були мазохістами, які перебували «у постійній депресії від одного кровопускання до іншого»[1929].
Безперечно, від сталінської доби дуже змінилися стосунки між кримінальними і політичними в’язнями. Справді, кримінальні часом знущалися і били політичних: українського дисидента Валентина Мороза було поміщено в камеру з двома кримінальними, які вночі не давали йому спати, і зрештою напали на нього, завдавши поранення в живіт заточеною ложкою[1930]. Але були й кримінальні, які поважали політичних — про це, зокрема, пише Володимир Буковський: «Вони зазвичай просили розповісти, за що нас посадили і чого ми хочемо… єдине, у що вони не могли повірити, то це в те, що ми робили все це не за щось, не за гроші»[1931].
Були навіть кримінальні в’язні, які прагнули потрапити до категорії політичних. Гадаючи, що політичні в’язниці «легші», деякі професійні злодії намагалися отримати політичні вироки. Вони писали в людних місцях сповнені непристойностей гасла проти Хрущова і партії, робили «американські прапори», які потім вивішували у вікнах. На кінець 1970-х років серед кримінальних стали дуже поширеними татуювання на лобі «Комуністи п’ють народну кров», «Раб КПСС», «Більшовики, дайте хліба»[1932].
Глибшими були зміни у стосунках політичних в’язнів нового покоління з владою. У післясталінську епоху політичні в’язні вже знали, за що вони сидять, кого можуть посадити і що в тюрмі слід чинити організований опір. У лютому 1968 року група в’язнів у Потьмі — серед них був Юлій Даніель — влаштувала голодування. Вони вимагали послаблення тюремного режиму, припинення примусової праці, скасування обмежень на листування і — відлуння початку 1920-х років — визнання особливого статусу політичних в’язнів[1933].
Влада пішла на поступки, а потім поволі їх скасувала. Незважаючи на це, вимога політичних щодо окремого утримання зрештою була виконана, не в останню чергу через бажання тримати цих нових політичних, з їхніми постійними вимогами і голодуваннями, якомога далі від звичайних в’язнів.
1933