Хоча, як уже йшлося вище, досі оприлюднено небагато архівних документів 1970-х і 1980-х років, тут існують і свої винятки. 1991 року Володимира Буковського запросили приїхати в Росію з Великобританії, де він мешкав 15 років після вислання зі своєї країни (його обміняли на ув’язненого провідного чилійського комуніста). Буковського було обрано «судовим експертом» на «суді» над Комуністичною партією, який відбувся після того, як партія оспорила спробу її заборони президентом Єльциним. Він прибув до приміщеня Конституційного суду в Москві з портативним комп’ютером і ручним сканером. Впевнений, що ніхто в Росії ще не бачив такої техніки, він сів і спокійно почав копіювати всі документи, які було представлено на цей «суд» як докази. Тільки коли він уже закінчував свою роботу, люди навколо нього зрозуміли, що він робить. Хтось голосно сказав: «Він їх буде публікувати, там!» Всі в кімнаті замовкли. Тут — «як у кіно», як згадував потім Буковський, — він просто закрив комп’ютер, вийшов, пішов звідти прямо в аеропорт і відлетів з Росії[1951].
Завдяки тому, що зробив Буковський, ми, зокрема, знаємо, що відбувалося на засіданні політбюро безпосередньо перед його арештом. Буковського особливо вразило те, як багато присутніх на тому засіданні вважали, що кримінальні звинувачення проти нього призведуть до «певної реакції всередині країни і за кордоном». Члени політбюро дійшли висновку, що просто арештувати Буковського було б помилкою — тож було висунуто пропозицію відправити його до психіатричної лікарні[1952]. Почалася ера «спеціальних психіатричних лікарень» — психушок.
Використання психіатричних лікарень для ув’язнення дисидентів має свою передісторію. 1836 року, повернувшись з Європи до Санкт-Петербурга, російський філософ Петро Чаадаєв написав свої листи з критикою режиму царя Миколи I: «Всупереч усім законам людського співжиття, — проголошував він в епоху найвищого розквіту Російської імперії, — Росія рухається лише у напрямку власного поневолення і поневолення усіх сусідніх народів». У відповідь цар Микола посадив Чаадаєва під домашній арешт. Цар сказав, що він певен того, що коли росіяни дізнаються, що їхній співвітчизник «потерпає від розладу і божевілля», то вони його вибачать[1953].
Після «відлиги» влада знову вдалася до використання психіатричних лікарень для ув’язнення інакодумців; КГБ цей метод давав великі переваги. Передусім, він дискредитував дисидентів як в очах Заходу, так і в самому Радянському Союзі, і відвертав від них увагу. Якщо це не серйозні опоненти режиму, а просто психічно хворі люди, хто заперечуватиме проти їхньої госпіталізації?
До фарсу з великим ентузіазмом долучилася офіційна радянська психіатрія. Для пояснення явища інакодумства було винайдено «мляву» (російською «вялотекущую»), або ж «повзучу», шизофренію. То, пояснювали вчені, така форма шизофренії, яка не позначається на інтелекті чи зовнішній поведінці, проте до неї можна віднести майже будь-яку форму поведінки, яку потрібно визнати асоціальною чи аномальною. «Найчастіше ідеї щодо "боротьби за правду і справедливість" формуються людьми з параноїдальною структурою особистості», — писали двоє радянських професорів, співробітники Інституту імені Сербського:
«Характерною рисою переоцінюваних ідей є переконаність пацієнта у власній правоті, невідступний потяг стверджувати свої розтоптані "права" і значущість цих почуттів для пацієнта. Вони схильні використовувати судові процедури як платформу для виголошення промов і звернень»[1954].
За цим визначенням майже всіх інакодумців можна було визнати божевільними. Письменникові й історикові Жоресу Медведєву було поставлено діагноз «млява шизофренія», супроводжувана «параноїдальними маніями реформування суспільства». Серед симптомів зазначався «розпад особистості» — малося на увазі те, що він працював і як письменник, і як науковець. Першому редакторові «Хроніки» Наталії Горбаневській було поставлено діагноз «млява шизофренія з нечіткою симптоматикою», що, втім, не завадило недузі спричинитися до «аномальної зміни в емоціях, прагненнях і способі мислення». У генерала-інакодумця Петра Григоренка було діагностовано психічний синдром, що «характеризується наявністю реформістських ідей, зокрема щодо реорганізації державного апарату; а це пов’язується з переоцінкою власної особистості, що сягає месіанських розмірів»[1955]. В одному з офіційних повідомлень на адресу Центрального комітету один з місцевих начальників КГБ також скаржився на те, що він має групу громадян з дуже незвичайною формою психічного захворювання: вони «намагаються створювати нові "партії", організації і ради, готують і поширюють проекти нових законів і програм»[1956].
1951
Буковський розповів про це на своїй прес-конференції у Варшаві 1998 року. Текст розміщено в інтернеті на сайті Info-Russ (див. Архіви у Бібліографії).